Є така порода людей: за що не візьмуться, одразу не виходить нічого.
Може, ти просто ще жодного разу не вмирала? Може, тільки раз померши, зрозумієш, про що мова?
Я й сама часто про минуле думаю. Особливо тепер... І ось, що помічаю. Для того щоб жити, людині потрібні спогади, як паливо. Все одно які спогади. Дорогі чи нікчемні, суперважливі чи безглузді – всі вони просто паливо. Газетна реклама чи філософські трактати, брудна порнуха чи десятитисячні банкноти — для вогню, в який їх кидають, це просто папір. Не буде ж вогонь палати по-різному, завивши раз у раз:«О, Канта підкинули!» або«Ага, вечірні новини!» або«Ух ти, які цицьки!» Вогню все до лампочки... Отак і з нашими спогадами. Непотрібні, випадкові, непридатні, одноразові — все пригодиться, аби вогонь не погас...
Нехай ти навіть не підозрюєш, ким будеш далі, завжди залишається якийсь наступний шанс.
Взагалі хороший хлопець. Тлумачний. На вигляд невдаха, але всередині зовсім не гнилий. Навіть на диво порядний.
Дитина, яку хоч одного разу покинула сім'я, залишається сиротою до самої смерті.
— Що це таке — творити по-справжньому?
— Як би краще сказати... Проникаючи музикою в серце, приводити в рух фізичні тіла. Тіла слухачів – і своє власне. І через це створювати ситуацію, коли все навколо починає рухатися. Приблизно так.
Із середини на половину добрі справи не робляться. Деякі речі у світі виходять лише самотужки. А деякі — лише вдвох. вміти їх поєднувати – гарна штука. А ось плутати одне з одним нікуди не годиться
Наша пам'ять – дуже дивна штука. Така величезна шафа з ящиками, забита чим попало. Зайві знання, марна інформація, маячні думки забивають цю шафу зверху до низу. А чогось дійсно важливого не розкопати, хоч трісну…
Різні люди блукають у різні боки. Одні кудись ідуть, інші нікуди не поспішають. В одних є ціль, в інших цілі немає. Одні благають час затриматися довше — інші підштовхують його в спину, аби бігло швидше. Але коли йдуть останні електрички, у цих місцях настає дуже дивний час. Зовсім не те, що ми називаємо вночі… Наше терпіння вичерпується. Ми більше не можемо пасивно розглядати те, що показує телевізор. Ми хочемо перевірити усі самі.