На початку і наприкінці життя люди тягнуться притулитися — до материнських грудей — до милосердної обителі. Де можна припасти, прилягти, коли ти нікому вже не потрібен, і пустити собі кулю у скроню.
Своїм розташуванням на відшибі, своєю похмурою тишею аеропорти схожі, на мою думку, лише на поштові станції епохи диліжансів. Червоноцегляні наші вокзали будувалися потім прямо в містах та містечках, і сходили з поїздів там лише мешканці тих глухих кутів. Аеропорти ж – немов стародавні оази, стоянки на великих караванних шляхах.
Мною володіло молоде жіноче марнославство, що черпає силу з піднесених міркувань типу«Я не гірше, ніж вона».
Письменник – це менше, ніж людська особина. Або, якщо він талановитий, це купа розрізнених особин, незважаючи на всі їхні потуги злитися в одну. Сюди ж я відношу акторів: вони так зворушливо намагаються не дивитись у дзеркала, прямо відвертаються від дзеркал і ловлять своє відображення в нікелі шандалів.
Господар потис мені руку і пішов від мене. Все було в тому саду честю честю: плавальний басейн, зелений мох ціною два долари за дюйм, гарні люди з сімейства котячих. Вони розважалися та пили… А мене не помічали. Жодна душа. Я розмовляв із п'ятьма чи шістьма — не відповідають. Так тривало годину і дві, а потім я схопився з стільця і припустив звідти божевільною риссю. Повернувся до готелю, отримав з рук портьє адресований мені лист — і тоді лише відчув, що я знову людина, а не порожнеча.
Погляди Кетлін і Стара зустрілися і злилися - ця перша радісна сміливість не повертається потім. Життя яскраво спалахнуло в обох.
Можна, подібно до мене, прийняти Голлівуд як є; можна відмахнутися від нього з презирством, яке ми зберігаємо для всього, що не здатні вмістити. Зрозуміти його теж можна — але невиразно і лише уривками.
... літак явно йшов униз, вниз, вниз, як Аліса в кролячу нору.
Адже пережоване несмачно — у сфері почуттів це особливо правильно.
Письменники – строго кажучи, не люди. А якщо наткнешся на хоч трохи стоїть, то в ньому гніздиться відразу купа різних людей, що відчайдушно прикидаються однією людиною. Це як із акторами: вони так зворушливо намагаються не дивитись у дзеркала, що навіть закидають голову — і неминуче зустрічаються поглядом із власним відображенням у люстрах.