... я вкотре подумала, що рада бути жінкою, тому що маю справу з чоловіками, а з ними проблем набагато менше.

У викривленому просторі не можна провести пряму лінію. Неможливо гідно жити в суспільстві, позбавленому гідності.

Вона стане такою, як я, як тисячі інших: жінкою, яка чекає на смерть, сама вже не знаючи, навіщо живе.

Чому жінка, позбавлена ​​забобонів, має спати з усіма поспіль?

Краще смертельно страждати, — казала я собі, — ніж колись зі сміхом розвіяти за вітром попіл мого минулого.

Важко сперечатися зі співрозмовником, який, ведучи розмову про мир та інших людей, невпинно говорить про себе.

— Писати, коли нема кому вас читати, що за ідіотська гра!
— Коли все летить у тартарари, не залишається нічого іншого, як грати в ідіотські ігри.

У політиці піклуються лише про неіснуючі речі: про майбутнє, про колективи, а насправді конкретний лише теперішній момент та особистість кожного поодинці.

Ні, не сьогодні дано мені дізнатися про свою смерть ; не сьогодні і ні в який інший день. Я помру для інших, але сама не побачу, як умираю.

— Мигдаль буде в кольорі... — казав він собі, заплющуючи очі. — А на апельсинових деревах — апельсини.