Подряпані, але все ж блискучі чорні боки акордеона ходили туди-сюди, коли Батькові руки стискали пильні хутра, змушуючи їх усмоктувати повітря і виштовхувати його назад. У такі ранки на кухні Папа давав акордеону життя. На мою думку, якщо як слід задуматися, ці слова мають сенс.
Як ми визначаємо, чи живе нам?
Дивимося, чи дихає.
Люди помічають фарби дня тільки при його народженні та згасанні, але я виразно бачу, що кожен день з кожною секундою протікає крізь міріади відтінків та інтонацій.
Єдина година може складатися із тисяч різних фарб.
На мою думку, людям подобається трохи помилуватися руйнуванням. Пісочні замки, карткові будиночки – із цього й починають.
Мене рятує одне вміння відволікатися. Це рятує мій розум.
Як і майже будь-який відчай, все почалося з видимого благополуччя.
Він зробив мені щось, цей хлопчик. Щоразу робить. Це єдина шкода від нього. Він настає мені на серці. Він змушує мене плакати.
Кажуть, війна — найкращий друг смерті, але мені слід запропонувати вам інший погляд. Війна для мене як новий начальник, який вимагає неможливого. Стоїть за спиною і без кінця повторює одне:«Зробіть, зробіть…» І працює. Виконуєш. Начальник, однак, вам не дякує. Він потребує ще більше.
Чи можна вкрасти щастя? Чи це просто ще один пекельний людський фокус?