Пересудів людських ти боїшся... Що вони тобі! Люди — як собаки: хто десь не так ворухнувся — вони в гамір. Пугали і перестали — і знову чекають, хто б себе чим видав.

На те вона і жінка, щоб пом'якшувати і згладжувати спільне життя, на те і дана їй ця дивовижна сила, яка тим дивовижніша, ніжніша і багатша, чим частіше нею користуються.

Андрій був з нею ласкавим, називав кровиночкою, вони спочатку і не думали про дітлахів, просто жили один біля одного, насолоджуючись своєю близькістю, і тільки. Дитина могла б цьому щастю навіть завадити. Але потім якось поволі, тишком-нишком, тому що з'явилася небезпека порушення споконвічного порядку сімейної маєти, виникла звідкись тривога те, чого спочатку уникали і боялися, тепер почали чатувати — буде чи не буде? Минали місяці, нічого не змінювалося, і тоді очікування переросло в нетерпіння, потім — у страх.

Не все, що тобі потрапило на язик, можна на люди висловлювати.

Можна, мабуть, винести будь-яку ганьбу, але чи можна обдурити всіх людей, весь світ разом, щоб ніхто ніколи не відкрив правди? Чи не мало для цього однієї людини, її хитрощів і спритності, хоч би якими вдалими вони були?

Коли все добре, легко бути разом: це як сон, знай дихай, та й годі. Треба бути разом, коли погано – ось для чого люди сходяться.

Те, що доводиться обривати, треба обривати одразу...

Є ж такі мужики: все начебто на місці, а не мужик, одна витівка мужича.

І тужливо, безвихідно стислося серце: нічого не знає про себе людина. І сам він собі не вірить, і сам себе боїться.

Баба сама себе перехитрить, не те що інших.