Ні, не тільки уві сні плачуть літні чоловіки, які посивіли за роки війни. Плачуть вони і наяву. Тут головне – вміти вчасно відвернутися. Тут найголовніше — не поранити серце дитини, щоб вона не побачила, як біжить по твоїй щоці пекуча і скупа чоловіча сльоза...
Які ж це плечі нашим жінкам і дітлахам треба було мати, щоб під такою вагою не зігнутися? А ось не зігнулися, вистояли!
Мої невиплакані сльози, мабуть, на серці висохли. Може, тому так і болить?
... На худобу вони мене не перетворили, як не намагалися.
Били за те, що ти — російська, за те, що на біле світло ще дивишся, за те, що на них, сволочею, працюєш. Били й за те, що не так поглянеш, не так ступнеш, не так повернешся. Били запросто, щоб колись та вбити до смерті, щоб захлинувся своєю останньою кров'ю і здох від побоїв. Печей, мабуть, на всіх нас не вистачало в Німеччині.
Минуле — ось як той далекий степ у серпанку. Вранці я йшов нею, все було ясно навколо, а відійшов двадцять кілометрів, і ось уже не відрізниш ліс від бур'яну, ріллю від травокоса...
Щось шкода стало Іринці та діточкам, а потім шкода ця вщухла і став я збиратися з духом, щоб глянути в дірку пістолета безстрашно, як і належить солдатові, щоб вороги не побачили в останню мою хвилину, що мені з життям розлучатися все-таки важко...
... А якщо в тобі бабиної закваски більше, ніж чоловічий, то одягай спідницю зі збірками, щоб свій худий зад прикрити пишніше, щоб хоч ззаду на бабу був схожий, і йди буряк полоть чи корів доїти...
– А на що я тобі?
- А на все життя...
На те ти і чоловік, на те ти і солдат, щоб усе терпіти, все знести, якщо до цього потреба покликала.