Ні, не тільки уві сні плачуть літні чоловіки, які посивіли за роки війни. Плачуть вони і наяву. Тут головне – вміти вчасно відвернутися. Тут найголовніше — не поранити серце дитини, щоб вона не побачила, як біжить по твоїй щоці пекуча і скупа чоловіча сльоза...
Які ж це плечі нашим жінкам і дітлахам треба було мати, щоб під такою вагою не зігнутися? А ось не зігнулися, вистояли!
Як пахне волосся у цих діточок! Сонцем, травою, теплою подушкою та ще чимось нескінченно рідним. І самі вони – це тіло від плоті його, – як крихітні степові птахи…
Мої невиплакані сльози, мабуть, на серці висохли. Може, тому так і болить?
У ладній постаті її й в обличчі була та гаснуча, ущербна краса, якою неяскраво світиться жінка, що прожила тридцяту осінь. Але в глузливих холоднуватих очах, у рухах вона ще зберігала невитрачений запас молодості. Обличчя її з м'якими, привабливими у своїй неправильності рисами було, мабуть, найпересічнішим. Лише один контраст різко впадав у вічі: тонкі смагляво червоні розтріскані, гарячі губи. Вона охоче сміялася, але в посмішці її прозирало щось завчене.
... На худобу вони мене не перетворили, як не намагалися.
Били за те, що ти — російська, за те, що на біле світло ще дивишся, за те, що на них, сволочею, працюєш. Били й за те, що не так поглянеш, не так ступнеш, не так повернешся. Били запросто, щоб колись та вбити до смерті, щоб захлинувся своєю останньою кров'ю і здох від побоїв. Печей, мабуть, на всіх нас не вистачало в Німеччині.
Пишу і сам собою захоплююся: до чого яскраво поєднувалися в мені всі найкращі почуття найкращих людей нашої епохи. Тут вам і ніжно-палка пристрасть, і«голос розуму твердий». Вінегрет чеснот крім інших переваг.
Вона мене виснажує. Я спустошений фізично і нагадую голе соняшникове стебло. Це не баба, а вогонь із димом.
Кожен дурень по-своєму божеволіє.