Раптом – рука навколо моєї шиї – губами в губи… ні, кудись ще глибше, ще страшніше… Клянусь, це було зовсім несподівано для мене, і, можливо, тільки тому… Адже не міг же я – зараз я це розумію зовсім виразно — не міг я сам хотіти того, що потім сталося.
Нестерпимо-солодкі губи (я вважаю - це був смак«лікера») - і в мене влити ковток пекучої отрути - і ще - і ще... Я відстебнувся від землі і самостійною планетою, шалено обертаючись, помчав вниз, вниз - по якійсь не обчисленої орбіті…

Ніж – найміцніше, найбезсмертніше, найгеніальніше з усього, створеного людиною. Ніж  був гільйотиною, ніж  - універсальний спосіб дозволити всі вузли, і по вістря ножа йде шлях парадоксів - єдино гідний безстрашного розуму шлях.

А що, якщо не чекаючи – самому вниз головою? Чи не буде це єдиним і правильним, що відразу розплутує все?

Розкажи щось дітям — усе до кінця. А вони все-таки неодмінно спитають:«А далі, а навіщо?». Діти - єдино сміливі філософи.

Безглузде почуття – але я справді впевнений: так, маю. Безглузде – тому що цей мій обов'язок – ще один злочин. Безглузде – тому що біле не може бути одночасно чорним, обов'язок та злочин – не можуть збігатися. Або немає у житті ні чорного, ні білого, і колір залежить лише від основної логічної посилки.

природний шлях від нікчемності до величі: забути, що ти – грам і відчути себе мільйонною часткою тонни…

Ближче - притулившись до мене плечем - і ми одне, з неї переливається в мене - і я знаю, так треба. Знаю кожним нервом, кожним волоссям, кожним до болю солодким ударом серця. І така радість підкоритися цьому потрібно. Ймовірно, шматок заліза так само радісно підкоритися неминучому, точному закону і впитися в магніт. Камінь, кинутий вгору, секунду похитнутися — і потім стрімголов униз, додолу. І людині після агонії нарешті зітхнути востаннє — і померти.

Вони могли творити лише довівши себе до«натхнення» – невідома форма епілепсії.

Людина - як роман - до останньої сторінки не знаєш, чим скінчиться. Інакше не варто було б читати.