Романчики — це, звичайно, розбурхує, але ж скільки роботи. Вперше поцілуватися, вперше потрахатись — у цьому є щось драматичне. Спочатку люди цікаві. Згодом, повільно, але вірно відкривається вся неповноцінність, все божевілля. Я значу для них все менше і менше, вони означають менше і менше для мене.
Пес підбирався все ближче й ближче, стелившись тротуаром і старанно виляючи хвостом. Потім він просто стрибнув на мене, і я, не встоявши під ударом передніх лап, розпластався на асфальті. Незважаючи на худорлявість, він був все ж надто великий і важкий. Осідлавши мене, осміліша псина почала лизати мені обличчя, вуха, лоб. Я ледве спихнув його, схопився і витер обличчя.
— Сидіти! Тобі треба підкріпитись!
Я дістав із пакета сендвіч і відламав шматок.
— Небагато тобі, решта мені, старий! — сказав я і поклав його на тротуар.
Пес підійшов до частування, понюхав і відійшов. Облизуючись і оглядаючись на мене, він почав віддалятися.
— Гей, друже, постривай! Цей був із арахісовою пастою! Іди спробуй копченої ковбаски! Повернися! До мене!
Пес з побоюванням підійшов знову. Я знайшов сендвіч з ковбасою, відламав великий шматок, зіскреб з нього гірчицю і кинув на тротуар.
Привереда схилився над подачкою, уткнувся в неї носом, обнюхав, повернувся і потрусив геть. Цього разу він навіть не обертався, все швидше і швидше віддаляючись уздовж вулицею. Не дивно, що я постійно перебував у стані депресії – неналежне харчування.
Нещастя для мене — це бути в юрбі. Бути в натовпі людей і слухати їхні розмови. Від цього можна збожеволіти. Ці розмови – розмови божевільних. Навіть собаки говорять краще. Раніше я робив так: я опускав штори і не відповідав ні на дзвінки, ні на стукіт у двері приблизно тиждень. Я не вставав із ліжка, нічого не робив, нікого не бачив. Це дуже допомагає.