— Давай нікуди не відлітати, Їжачку. Давай назавжди сидіти на нашому ґанку, а взимку — в хаті, а навесні — знову на ґанку, і влітку — також.
— А у нашого ґанку потихеньку відростатимуть крила. І одного разу ми з тобою разом прокинемося високо над землею.
«Це хто там біжить унизу такий темненький?» — Запитаєш ти.
— А поряд ще один?
— Це ми з тобою, — скажу я. "Це наші тіні", — додаси ти.

— Я неодмінно, ти чуєш? Я обов'язково, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.
— Я обов'язково прийду до тебе, хоч би що трапилося. Я буду біля тебе завжди.
Їжачок дивився на Ведмедика тихими очима і мовчав.
- Ну чому ти мовчиш?
— Я вірю, — сказав Їжачок.

Їжачок дивився на самотню зірку за вікном, слухав, як шарудить у вухаті прибій, і думав, що він уже не один, що тепер, цієї холодної завірюшної зими, з ним завжди буде тепле море.

— А взимку, коли ти прийдеш до мене в гості, я тобі скажу:«А пам'ятаєш, Їжачку, ми з тобою влітку бігали галявиною, пам'ятаєш, зустріли Звіробоя, а він — ось він, на грубці!» — І нам одразу стане тепло і весело, ніби повернулося літо.

Після довгої розлуки вони сіли на ганку і, як завжди, заговорили.
— Як добре, що ти знайшовся, — сказав Ведмедик.
- Я прийшов.
— Ти уявляєш, якби тебе зовсім не було?
— Ось і прийшов.
— А де ж ти був?
— А мене не було, — сказав Їжачок.

У напівдрімо, Ведмежа, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявиш, буде як живе.

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно — туманно...
— Спокійно, — сказав Ведмедик.
- Ага. Наче все зупинилося і стоїть.
- Де? — запитав Ведмедик.
- Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.
- Хто?
— Ну, як ти не розумієш? Ніхто.
— Ніхто вартий і не рухається?
- Ага. Ніхто не рухається.

- А ось і ти! — сказав Ведмедик, якось прокинувшись і побачивши на своєму ганку Їжачка.
- Я.
- Де ж ти був?
— Мене дуже довго не було, — сказав Їжачок.
— Коли пропадаєш, треба заздалегідь попереджати своїх друзів.

— Мені б знаєш, чого найбільше хотілося? — подумавши, сказав Ведмедик, Їжачку. — Мені найбільше хотілося б, щоб на кожній твоїй голці виросло по шишці.
— А що б потім виросло?
— А потім ти став би справжньою ялинкою і жив цілих сто років.
- Це добре... А як би ти зі мною розмовляв?
— Я забирався б на саму маківку і шепотів у тім'ячко.

— Якби до мене прийшла Вовчиця і сказала: Їжачку, хочеш, я тебе зроблю вовченятком?, — Я б їй сказав: Ні! А ти?
- Я б їй сказав: "Тільки спробуй!"
— А вона б сказала:«Погодься, Ведмедику, ми з тобою разом будемо їсти коней!»
— А я б їй сказав:«А хто буде Ведмежа?»
— А вона сказала б:«А Ведмежа не буде. Буде коричневе вовченя Топотун».
— А хто буде Ведмежа?!
— Я ж тобі кажу, — сказав Їжачок, — Ведмежа не буде: буде коричневе вовченя Топотун.
- Відійди! — гаркнув Ведмедик. — Чи я не знаю, що я з тобою зроблю?
— То це ж не я, це Вовчиця, — сказав Їжачок.
- Все одно! — сказав Ведмедик.
І заплакав.