Іноді я вражала його терпіння. Чекати, доки подорослішаю. Відпускати мене на всі чотири сторони, а за моєї щасливості — і в рай, і в пекло. Інший давно вже перекинув би дівчину, що упирається, через плече і відвіз у свій будинок. Тільки нічого хорошого з цього не вийшло б, тільки поділило б нас ще сильніше. А цей терпить, знає ж, мерзотник, що зламати мене не вдасться. Захочу, сама прийду.
А я захочу. Якось захочу. Кожному потрібен будинок  і ті, хто любив би. І мені потрібний. Він потрібен. Дуже.

А може, недаремно наша уява надає хмар форму кораблів і драконів?
Вони пливуть у небесній тиші, величні та прекрасні. Вище нас, вище суєти, вище самого життя. Вічні. Але чи важлива вона їм? Що для них ця самотня вічність у безкрайньому просторі неба. Яку ціну вони готові заплатити, щоб одного разу впасти на землю дощем, народжуючи нове життя, омиваючи щасливі особи чи ховаючи сльозинки.
Люди завжди мріяли літати... а дракони відчувати так само яскраво.
Дракони не люди.
Хоча… якщо дракони лише мріялюдей, то чи не можуть люди бути лише...

Любити я його люблю, але іноді так прибити хочеться

Що відбувається? Ми, здається, розпочали новий танець, гру, де цілі неясні, але такі бажані, такі відчутні. Рух назустріч. Рух убік. Перебір дрібними кроками геть. Ривок. Падіння в обійми. Дотик-ласка. Дотик-біль. Грубий, безжальний поштовх звучить словом геть. І водночас короткий погляд з-під вій, що обпалює шкіру. Куди ти маниш мене? Які ще прірви приготувало твоє ретиве серце? Я багато піду, щоб отримати його. Навіть якщо цей танець по розпеченому вугіллю, по битому склу. І якщо в кінці ти впадеш у мої обійми, виснажена довгою гонкою, покірна, що тремтить від ритму, який вибивають два серця, якщо ти станеш моєю, це виправдає будь-яку кров, будь- який біль. А зараз танцюй, грай із вогнем. Грай із драконом, якому ціна виграшу – життя. Ну, танцюй... Тільки не забувай, що музику нашого танцю співаю я.

Тепер я можу багато розповісти про крижані. Знаєш, чому вони такі? Сховавши себе у льоду, легше замикати почуття. Саме крига рятує їх, не даючи вити від болю. Не божеволіти. Не вмирати від думки, що... їх більше немає. Холод – це порятунок. Це спосіб не обрушити на себе і світ весь біль, а пити її дрібними ковтками. Кохання дракона таке, що вбиває. Вона  як отрута.

… Навіть якщо час не лікує, з болем примиряєшся.

Подвиг – герой рятує принцесу від дракона. Благодійність – дракон рятує героя від принцеси.

Ми не злопам'ятні, просто злі, а пам'ять у нас професійна.

— Прощення — найкращі ліки від болю.
— Ось попинаю його холодний труп і тут же вибачу. Від щирого серця пробачу, чесно.

Брехати я ніколи не любила, та й не вміла. А ось замовчати тут, перебільшити там цілком здатна і роблю це без сорому совісті.