Бажаючи впізнати людину, ми цікавимося її життям аж до найдрібніших подробиць, бо будь-який індивід є біографією, своєрідною розповіддю. Кожен з нас збігається з єдиним у своєму роді сюжетом, що безперервно розгортається в нас і за допомогою нас. Він складається з наших вражень, почуттів, думок, дій та (далеко не в останню чергу) наших власних слів та оповідань. З погляду біології та фізіології ми не так сильно відрізняємося один від одного, але в часі — в безперервному часі долі — кожен з нас унікальний.

Щоб залишатися собою ми повинні мати: володіти історією свого життя, пам'ятати свою внутрішню драму, свою розповідь. Для збереження особистості людині необхідна безперервність внутрішнього життя.

Фрейд припустив, що параноїдальний марення є не первинним симптомом, а невдалими спробами свідомості відновити світ, що розповзається в хаосі хвороби.

Одна людина в розумовому відношенні може бути набагато нижчою за іншу. Є люди, які не можуть навіть відчинити двері ключем, не кажучи вже про розуміння законів Ньютона; є й такі, хто взагалі не в змозі сприймати світ концептуально. Але інтелектуальна неповноцінність зовсім на виключає наявності у людині яскравих здібностей і навіть талантів щодо конкретного і символічного.

П'ять органів чуття складають основу світу, даного нам у відчуттях, і ми знаємо і цінуємо кожен із них. Існують, однак, й інші сенсорні механізми – якщо завгодно, шости, таємні почуття, не менш важливі для нормальної життєдіяльності, але діють автоматично, в обхід свідомості, і тому незрозумілі та невизнані. Ми дізналися про них лише завдяки порівняно недавнім науковим відкриттям. Ще у вікторіанську епоху відчуття відносного становища тіла та кінцівок, засноване на інформації від рецепторів у суглобах та сухожиллях, неточно визначали як«м'язове почуття»; сучасне поняття пропріоцепції (суглобово-м'язового почуття) сформувалося наприкінці ХІХ століття. Що ж до складних механізмів, за допомогою яких тілоорієнтує себе у просторі і підтримує рівновагу, то до них черга дійшла лише у ХХ столітті, і вони досі тануть у собі безліч загадок. Ми стоїмо на порозі космічної ери, і, можливо, лише нова свобода життя в невагомості і пов'язані з нею небезпеки дозволять нам на практиці оцінити всі переваги та недоліки середнього вуха, напередодні кісткового лабіринту та інших непомітних рефлексів та рецепторів, які керують просторовою орієнтацією. Для здорової людини у нормальних земних умовах вони просто не існують.

Ліва півкуля справді складніше обмежена і спеціалізована, будучи пізнішим результатом розвитку мозку у приматів та людиноподібних. Воно подібне до комп'ютера, підключеного до базового тваринного мозку і відповідального за програмне забезпечення, креслення та схеми. Права ж півкуля управляє ключовими здібностями з розпізнавання реальності, необхідними будь-якій тварині для боротьби за існування

Судження є однією з найважливіших наших здібностей, як у філософському (кантіанському) сенсі, так і в сенсі емпіричному та еволюційному. Тварини та люди легко обходяться без«абстрактного режиму сприйняття», однак, втративши здатність розпізнавання, обов'язково загинуть. Судження, схоже, є найпершою з найвищих функцій свідомості, проте в класичній неврології воно ігнорується чи неправильно інтерпретується.

Яким би глибоким і безнадійним не був органічний збиток, мистецтво, причастя, дух  можуть відродити особистість.

Складною структурою ментальних актів має відповідати не менш складний фізіологічний базис.

Втративши ногу чи око, людина знає про це; втративши особистість, знати про це неможливо, оскільки нема кому усвідомити втрату.