— Це ж як кому; на смак, на колір зразка немає.
- Правда, правда. Кому місто подобається, а кому село.
— Тітонька, у кожного свій смак: один любить кавун, а другий — свинячий хрящик.

Один автор тільки розповідає, що буде вперед.

Краще об стіл лобом стукай, та ногами не пустуй!

А ось розумні люди помічають, що в нас і час коротше стає. Бувало, літо і зима тягнуться-тягнуться, не дочекаєшся, коли закінчаться; а тепер і не побачиш, як пролетять. Дні і години все ті ж ніби залишилися, а час, за наші гріхи, все коротше і коротше робиться. Ось що розумні люди кажуть.

Нині кожен норовить, як тебе за браму схопити, а ти совісті захотів.

Стара людина на вітер не скаже слова.

Багатого важче полюбити. За що я його любитиму! Йому й так жити добре. Бідолашного швидше полюбиш. Думатимеш:«Того в нього немає, іншого немає», – жалкуватимеш і полюбиш.

- Батюшки! Що сміху було! Якось його на Волзі на перевозі гусар вилаяв. Ось дива творив! А яке домашнім було! Після цього два тижні всі ховалися по горищах та по коморах.
— Ех, Кулігін, дуже важко мені тут, без звички. Усі на мене якось дико дивляться, наче я тут зайвий, наче заважаю їм. Звичай я тутешніх не знаю. Я розумію, що все це наше російське, рідне, а все ж таки не звикну ніяк.

А чому це він так спить? Тому що капітал! А ти ось тут майся всю ніч. Награбував грошей, а я йому їх стережи!

Відкрилася безодня, зірок повна,
Зіркам числа немає, безодня - дна.