Війна приходить кожному своя,

селячись скрізь — усередині тебе й біля,

і ділить біле світло на«до» та«після»

у дзвони важкі дзвони.

Тієї ночі був дощ. Нагріта земля
була сита і вологи не просила,
вона  ковтала воду через силу,
захлинаючись, більше не могла,
пускала бульки навколо ганку.
кружляла хата, як кинутий човен,
у якому двоє... горілиць... лікоть до ліктя...
лежали.

Без утоми, що день і рік
слова складаю в пошуках рішення,
ніби в цьому словонакладення
намагаюся вгадати заповітний код,
ніби будинок  з відчиненим вікном
виникне з випадкового плітки,
і стане дійсністю те, що було тінню,
і тінню стане нинішній мій будинок.

За тонким полотном все просто і зрозуміло,
земна майстерність там явно не в честі -
від найгучніших слів там залишаються плями,
від тихих сліз там небеса чисті.
За тонким полотном ми всі як на долоні...

Я життя своє живу начебто Бога немає,
начебто я один, а життя — надто багато,
і шепоче в глибині, що немає мене для Бога,
одного з двох, що живуть у мені.

Колись давно ми про життя мріяли світло і піднесено,
слова, немов юні дівчата, до нас забігали в будинки,
манили, біліли собою, під мереживами і вишивками,
нам руки простягали, кружляли, ковзаючи по губах,
дивилися в очі, переконували, дороги нашіптували,
давали доторкнутися поглядом до незнайомих надій,
а ми — відставали від них, ставали долі своєю власниками
й дорослішали, і землю втоптували з незворотною неспішністю
малих успіхів, поразок, сезонних сумів.

Ми все ще поспішаємо нести земну подати,
вже піднявши очі, наступаємо дари,
в прокинутій душі ще сумує хіть,
змінюючи щоразу умови гри.