Минуле як сон... А чи не сон - справжнє? Чи не сон це — вчорашній весняний ліс  із блакитом на землі? Що ж: блакитні сни — божественно цілющі ліки, хай і тимчасові. Звісно, ​​тимчасове. Бо якби навіть і письменники проповідували лише блакитні сни, уникаючи сірого кольору, то людство перестало б турбуватися про майбутнє, прийнявши сьогодення як вічне і майбутнє. Доля приреченості в часі і полягає в тому, що теперішнє має стати лише минулим. Не у владі людину наказати:«Сонце, зупинись!». Часневпинно, нестримно і невблаганно. Все - у часі та русі. А той, хто шукає тільки стійкого спокою, той уже весь у минулому, чи він молодий дбайливий про себе чи старий — вік не має значення. Блакитне має свій звук, воно звучить як спокій, забуття, але тільки тимчасове, лише для відпочинку такі хвилини ніколи не треба пропускати.

Якщо писати тільки про добро, то для зла це знахідка, блиск; якщо писати тільки про щастя, то люди перестануть бачити нещасних і врешті-решт не помічатимуть їх, якщо писати тільки про серйозно-прекрасне, то люди перестануть сміятися над потворним. І в тиші осені, що впадає в неї ніжною дрімотою, в дні недовгого забуття майбутньої зими, ти починаєш розуміти: тільки правда, тільки честь, тільки чисте совість, і про все це - слово. Слово до маленьких людей, які потім будуть дорослими, слово до дорослих, які не забули, що були колись дітьми.

Буває пізно восени, навіть і після зазимка повернеться літо і зачепить восени, що йде вогненним хвостиком. І осінь розтане, розніжиться і притихне, немов ласкавий собака, якого гладить жінка. І тоді ліс  запахне прощальним ароматом опалого листя, рубіновими плодами шипшини і бурштином барбарису, терпким і гострим, як перець, копитнем, білим грибом, ніким не зворушеним, уже розваленим, просоченим водою, але все ще пахучим, що нагадує про минулі погоди лісу усміхнений добрий дух  від сосни до берези, від берези до дуба, а той відповість могутніми запахами сили, фортеці лісової та вічності. У запахах лісу є щось вічне і незнищенне, особливо відчутне в теплі, м'які і ласкаві прощальні останні дні осені, що минає. Вона  вже звільнилася від нудних дощів, злих наскоків зазимтя і скрупульозних, все обволікаючих голок інею: все пішло, все в минулому. І ніби осінь, засинаючи, бачить сон про літо, а нам показує свої божественні видіння у всій величі одухотвореної краси та в життєдайних ароматах землі. Благо тому, хто зумів увібрати в себе все це з дитинства і проніс через життя, не розплескуючи ні краплі з дарованої природою судини спасіння душі!
У такі дні в лісі серцестає всепрощаючим, а й вимогливим себе. Утихомирений, ти зливаєшся з природою. У ці урочисті хвилини сновидінь осені так хочеться, щоб не було неправди та зла на землі. І в тиші осені, що впадає в неї ніжною дрімотою, в дні недовгого забуття майбутньої зими, ти
починаєш розуміти: тільки правда, тільки честь, тільки чисте совість, і про все це - слово. Слово до маленьких людей, які потім будуть дорослими, слово до дорослих, які не забули, що були колись дітьми.

У чужому під'їзді глибокої ночі спав чужий собака. Буває. Не ображайте такого собаку.

... так уже у собак заведено - ніколи не забувати дорогу назад. У людей цей інстинкт із віками зник або майже зник. А даремно. Дуже корисно не забувати зворотний шлях.

Вона зрозуміла все: хтось коханий поїхав назавжди, а це страшно, тяжко до жахіття - проводжати назавжди, це все одно, що ховати живого.

Тепла дружба і відданість ставали щастям, тому що кожен розумів кожного і кожен не вимагав від іншого більше, ніж він може дати. У цьому основа, сіль дружби.

Дружба та довіра не купуються і не продаються.