Очі – печерне самоцвіття,
І губи – нахабно-хмільними вишнями.
У такому коханні, як твоя – не треті,
Вже другі бувають зайвими.

Ніколи не зрозумієш, що маєш рацію, не відчуєш, наскільки багатий
Хіба тільки чотиривірш, у такт ходьбі
Пробурмотить старий, що залишає снігопад,
І сумно розсміхається сам собі.

Перш, ніж затаврувати мене злою і слабкою, -
Згадавши вже потім, по дорозі додому -
Просто уяви собі, як бути бабою -
У двадцять, з таким ось мозком, добрий мій.

Слави позеркою, вискочкою, святою,
Оспорюй, здавай порожні бланки,
Але складності не здай їм ні фаланги,
Ні коми.

Вже краще думати, що ти злодій,
Чим знати, що ти пересічний пня.
Я перестала любити людей, –
І люди стали любити мене.

хтось пам'ятає нас разом, заради такого кадру
нічого,
нічого,
нічого не шкода.

Град, град! Ось він нас розуміє:
Шахрай, барабанщик і задира.
-
Ми вимокли до самих майок.
Ліс  перекинутий, перебуджений,
Машини виють оглушено.
А ми несемо два каптури
Перлин.

Раніше мало відповідей; тепер не стало самих питань...

осінь знову надягає з рукавів,
електризує волосся - комір вузький.
хлопчику мій, я сподіваюся, що ти здоровий
і бережешся занадто великих навантажень.
світ кладе тобі в книги запашних слів,
а в динаміки нових музик.

Це не забаганка, це не дурощі:
Це тиждень ми будуємо курінь.
Стільчик, скриня та над входом підкова.
Дорослого не помістити жодного.
Буде тапчан, умивальник, вогнище.
Ми будемо вечеряти тут при свічках.
Тут миші ми підвісили гречку.
Тут чоботи, щоби бігати на річку.
Тут ховатимемо зошит для віршів.
Спати після сутінків. До півнів.
У цій каструлі ми зваримо юшку.
Це підручник, його розпалювання.
Тут я картоплі запас для багаття.
Тут ми оселимося: я та сестра.
Ми оголосили друзям та сусідам,
Що післязавтра сюди переїдемо.
Ліс, суниця, свобода та праця.
Дорослі навряд чи сюди дооруть.
Камінь знайдемо, щоб гвоздиком висікти:
«Дорослий штраф сто чотирнадцять тисяч!»
Щоб ми ноги тримали в теплі,
Нехай нам шкарпетки залишають у дупле.
Поруч дві ящики виставити треба:
Два.«Для печива»
та«Для шоколаду».