— А чому ви, Малешкін, у село попереду машини бігли? — спитав полковник.
Саня не знав, що відповісти. Сказати правду — значить із головою видати Щербака.
Дей чекаючи відповіді з цікавістю розглядав Малєшкіна.
Саня підвів на полковника очі й винувато посміхнувся:
— Дуже замерз, товаришу полковник, от і побіг, щоб зігрітися.
Чи повірив словам Малешкіна Дей, важко сказати. Тільки навряд. Він повернувся до Беззубцева і скрипучим, залізним голосом наказав:
— Комбате, доповісти до свого штабу, щоб Малєшкіна представили до Героя, а екіпаж — до орденів. — І, вловивши в очах здивування комбата, ще жорсткіше проскрипів: — Так, саме до Героя. Якби не Малєшкін, бог знає, чим усе це скінчилося.

Настрій був поганий. Нічого не хотілося робити, і ніщо не тішило навіть наступний марш, наступ, бої, до яких він так рвався.
— Над чим, лейтенанте, задумався? — гукнув навідник.
- Та так. Жахливо все погано, Мишко, - поскаржився Саня.
— Не журіться, лейтенанте, ще буде й гірше.

Доброчесність, подібно до ворона, гніздиться серед руїн.

В одну мить промайнуло перед очима все його життя. І тільки зараз він побачив, наскільки вона  в нього була короткою та сіренькою. І так йому стало прикро за своє життя і так йому стало шкода себе, що горло стиснули спазми і важкі, великі сльози покотилися брудним, зарослим обличчям.

— Взагалі горілка — гидота, а пити її з підлеглими — подвійно гидота.

— Якщо хочеш бути справжнім офіцером, припини. З сьогоднішнього дня припини.

Йому було так тяжко й тужливо, що хоч лягай на дорогу та вмирай.

Вони навколо мають рацію, я навколо винен.