На нас ходили дивитись, як на звірів у зоопарк. Зберуться мулли, сядуть і дивляться. Наче ми й не люди. Іноді охорона провокації підлаштовувала. Хтось із талібів ніби випадково«забував» автомат у такому місці, куди ми могли дістатись. Але я наказував чоловікам не чіпати. З одним«калашем» цю банду не перестріляєш, а нас запросто поставили б до стінки за спробу заколоту.

Кандагарці, кандагарці...
Ми тепер звемося так.
За три дні всі стали старці
І пізнали життя смак.
Стіни білі, круті,
А в зеніті - сонця диск.
Тут закони всі інші,
Ходять поруч смерть та ризик.
Гул рідного літака
Сниться, сниться ночами.
Нелегка була робота,
Усіх важче було нам.
Всі навколо чужі особи,
Тільки камінь та пісок.
Марно битися, битися,
Крок  зробиш крок — тобі у скроню.
Серце пійманим птахом
Б'є по клітці по грудній,
І мерехтить блискавицею
Край зелений, край рідний.

Повертаємось на перон, дивимося: колесо лопнуло. Мабуть, напоролися на уламок снаряда чи бомби. Немов літак із нами у змову вступив. Ми отримали реальну можливість знову проситись на аеродром, щоб поставити запаску. Шанс представився 16 серпня. Була п'ятниця, вихідний день у мусульман, коли вони, як ми жартували, лише«талібанили»: їли, молилися та спали.

Хто справді намагався визволити нас, то це президент Татарстану Шаймієв. Надсилав різних переговорників, якось майже домовилися про звільнення, але в останній момент усе зірвалося. Пропонували обміняти нас на«КАМАЗи», гелікоптери, запчастини для літаків, навіть гроші на викуп зібрали — понад два мільйони доларів готівкою... Але таліби ціну набивали, ми для них були козирною карткою. Хто про них знав раніше? А так світ почув, що в Афганістані є рух учорашніх студентів, випускників медресе.