Все гаразд — якщо струсити пилюку, їсти ще можна.

Вона була з тих дівчат, на яких одразу не звернеш уваги, проте потім вони подобаються все більше і більше.

Я надто втомився, щоб кудись бігати. До того ж, втеча ні чорта не вирішила б.

Не турбуйтеся, часи розставлять усіх по місцях. Для всіх, що зодягнені у форми, часи суть великі речі! Вони не суть будуть скільки завгодно, але поки вони у нас є, пані наші, треба ними користуватися. Тому насолоджуйтесь.

Що це за дорослі, якщо вони далі не ростуть, не розвиваються!

Я вважаю, що в тебе є право жити так, як ти хочеш. А скільки років людині — п'ятнадцять чи п'ятдесят один — не має значення. Але, на жаль, мій погляд із загальноприйнятою не збігається.

– Наша пам'ять складається наполовину з власних спогадів, наполовину – з пам'яті суспільства, в якому ми живемо, – продовжував Тенґо. – І ці половинки дуже тісно взаємопов'язані. Колективна пам'ять суспільства і є його історія. Якщо її вкрасти чи переписати, замінити на протез, наш розум не зможе нормально функціонувати.

Все трішки не так, як виглядає. Не вір очам своїм.

Найголовніше — не падати духом... коли стане не під силу, і все переплутається, не можна впадати у відчай, втрачати терпіння і тягнути абияк. Потрібно розплутувати проблеми, не поспішаючи, одну за одною.

Я й сама часто про минуле думаю. Особливо тепер... І ось, що помічаю. Для того щоб жити, людині потрібні спогади, як паливо. Все одно які спогади. Дорогі чи нікчемні, суперважливі чи безглузді – всі вони просто паливо. Газетна реклама чи філософські трактати, брудна порнуха чи десятитисячні банкноти — для вогню, в який їх кидають, це просто папір. Не буде ж вогонь палати по-різному, завивши раз у раз:«О, Канта підкинули!» або«Ага, вечірні новини!» або«Ух ти, які цицьки!» Вогню все до лампочки... Отак і з нашими спогадами. Непотрібні, випадкові, непридатні, одноразові — все пригодиться, аби вогонь не погас...