Як же у німих фільмах обходилися по півтори години зовсім без діалогів? Там використовували інші виразні засоби та за їх допомоги створювали чисте мистецтво.

Коли мене журналісти запитують про зйомки, вони, напевно, хочуть почути, як нам було важко і як ми мучилися. Та ні, нормально було. Цілком терпимо. Ми знімали історію про реальних людей, які померли зовсім ще молодими, а ми лише актори, які трошки намокли. Ми не маємо права скиглити.

Мистецтво має бути ненав'язливим.

Тут дуже мало реплік, дуже багато мовчання, але не можна сказати, що нічого не відбувається. Особливо важливу роль тут грає звук та музика. У фільмі є мовчання, але ніколи немає  тиші.

Мені дуже подобаються ролі на грані, діаметрально протилежні. Якщо це, звісно, ​​виправдано. Хороший сценарій — єдине, що я шукаю, але якщо є ще й хороший режисер, то це чудова нагода кинути собі виклик і втілити в життя ідею .

Всі інші ролі були цікаві тим, що вони складні, багатошарові, існують у сірій зоні чорно-білого спектру. Чи можемо ми з ними асоціювати себе? Чи можемо їм співчувати, враховуючи їхню суперечливість? Ось саме це мені цікаво у персонажах, а грати однозначно поганих хлопців так само нудно, як і грати однозначно добрих.

Мене не цікавлять історії, які залишають глядача байдужим. Я хочу, щоб виходячи з кінотеатру людина думала:« Бедь- но, мені треба випити».

Фільм не повинен нав'язувати свою точку зору, він повинен змушувати думати.