... і тільки поїзд стукав колесами, щось підтверджуючи:«Так, так, так, так, так, так, так...»

Ніколи й нікому він не відкрив би таємниці заначки. Це все одно, що себе віддати. Але Алхузур тепер був Сашком...

Нам було страшно не через те, що ми могли загинути. Так буває моторошно загнаному звірку, якого спіткало невідоме механічне чудовисько, не випускаючи з коридору світла! Ми як маленькі звірята, шкірою відчували, що загнані цієї ночі, цієї кукурудзи, цих вибухів і пожеж...

Зброя чомусь завжди красива. І навіть чим небезпечніші, тим зазвичай красивіші.

Може, від жахливого здогаду, що не чекає нас на новому місці ніяке щастя... Ми просто хотіли жити...

Навіщо плакат! Не треба... Ми буде їхати, їхати, і ми приїде, так?

«Я думаю, що всі люди – брати», – скаже Сашка, і вони попливуть далеко-далеко, туди, де гори сходять у море і люди ніколи не чули про війну, де брат убиває брата.

Поганих народів немає, бувають лише погані люди.