— Ти їж як дитинча динозавра, і я не жартую!
- Ти це серйозно?
— Ні, жартую.

На повітрі та сонячному світлі не проживеш.

- Урра! Чудово спрацьовано, хлопці. Давайте завтра не прийдемо? Візьмемо відгул на день? Ви куштували шаурму? У двох кварталах звідси роблять якусь шаурму. Не знаю, що це, але мені заманеться.

- О-о. А як ти думаєш, у цьому лісі є щось їстівне?
— Так, — гірко озвався чарівник, — ми.

Вона чудово розуміла точку зору комерсанта, і ніщо не виводило її з себе більше, ніж продуктові примхи туристів і всіх тих, хто перетворює їжу або на предмет ностальгії, або на рефлекторне шовіністичне чванство. Її пригнічувало видовище співвітчизників, які при відвідуванні Парижа скопом набивалися у фастфуди, їхні скарги на те, що ніщо не нагадує жратву, якою вони звикли давитися цілий рік. Вона  бачила в цьому жахливу неповагу до відвідуваної країни.

Нехай ваша їжа стане ліками.

- Тихіше! А то ці чудовиська прийдуть сюди!
- Вони не чудовиська, а просто тварини. І, до речі, травоїдні.
— Вони їдять траву, але тобі зроблять виняток!

За півтора місяці життя в Штатах нам так набридла американська кухня, що ми згодні були вживати будь-які їжі – італійські, китайські, єврейські, аби не«брекфест намбр ту» або«динер намбр уан», аби не цю нумеровану, стандартизовану і централізовану їжу. Взагалі якщо можна говорити про поганий смак у їжі, то американська кухня, безумовно, є виразом поганого, безглуздого та ексцентричного смаку, що викликав на світ такі виродки, як солодкі солоні огірки, бекон, засмажений до міцності фанери, або сліпучий білизною і абсолютно безсмачний ( ні, що має смак вати!) хліб.

Їжа виявилася приголомшливою. Кожен шматочок баранчика ніби містив у собі тисячу баранчиків.

Хліб із шинкою в лісі — не те що вдома. Смак зовсім інший, правда? Гостріше, чи що... М'ятою віддає, смолою. А вже як апетит розігрується!