Де ви, Шмідт? Тут так пафосно, я навіть не знаю, якою вилкою себе заколоти.

Мені не потрібна війна — мені потрібний мир! Бажано весь!

— Можу я дізнатися, котра година?
- Страшно пізно - сім годин! Зійшло сонце, машина твоя полагоджена — можна їхати.
- Доброго ранку, Еліа.
- Доброго дня, а точніше - до побачення!

— Я тобі багато разів казала: перед тим, як щось сказати, треба подумати.
— Так, але на це не завжди є час.

— Доля знаходить спосіб поставити нам те, що ми намагаємося залишити позаду.
- Хто сказав? Достоєвський?
- Ні, я. У період депресії.

Раневську запитали, як складалися її взаємини з режисером вистави:
– Ми зображували кохання слонихи та горобця.

Давай краще думати не про це. Краще зосередимося на тому, що у нас немає  чарівних паличок, немає  мітел, немає ніяких засобів, щоб повернутися в наш час. Єдине, що у нас є, — наш мозок і... Та ні, це все, тільки він... І ми маємо її зупинити.

— Не забудь своїх наркотиків.
- Це пральний порошок. Можеш викинути. Ну чи собі візьми, випраєш щось.

- Ну, не пив, не пив я! Хих! Хоча привід є. О! [ дістає і гортає відривний настінний календар ] День взяття Бастилії... даремно пройшов! Вісімдесят років від дня народження... Ух, ти! А їй уже вісімдесят? [ принюхується ]
- Василю, а це ви чим руки миєте? [ дістає з куба розбиту пляшку вина ] Паразит!
— Ну, Санько... Це я тобі... Ніколи... Нічого, нічого, ворогові не здається наш гордий "Варяг"...

Я вірю в життя після смерті... він помер, тепер живу.