Я, можливо, не дуже розумний, але я знаю, що таке кохання.

Я молився, щоб вона  не могла жити без мене.

Я відмовляюся обмежувати спектр моїх відчуттів; змирись з цим чи йди, вибір за тобою, але я не збираюся змінюватися.

Я й сама часто про минуле думаю. Особливо тепер... І ось, що помічаю. Для того щоб жити, людині потрібні спогади, як паливо. Все одно які спогади. Дорогі чи нікчемні, суперважливі чи безглузді – всі вони просто паливо. Газетна реклама чи філософські трактати, брудна порнуха чи десятитисячні банкноти — для вогню, в який їх кидають, це просто папір. Не буде ж вогонь палати по-різному, завивши раз у раз:«О, Канта підкинули!» або«Ага, вечірні новини!» або«Ух ти, які цицьки!» Вогню все до лампочки... Отак і з нашими спогадами. Непотрібні, випадкові, непридатні, одноразові — все пригодиться, аби вогонь не погас...

Я ти. Чоловік і жінка. Або жінка та чоловік. Можливо, одне й те саме, дві половинки людини і ціла тварина.

Свідомість моя хоче перемогу вегетаріанства в усьому світі, а підсвідомість знемагає шматком соковитого м'яса, а чого хочу я?

Я люблю похмуру погоду насамперед тому, що в цей час ніхто не заважає думати. Можна подумати про все у світі. Про те, що тебе хвилювало колись чи то тривожить тепер. Про те, що збулося, а що – ні. Про те, чого ти чекаєш у житті і що ти можеш дати їй. Про цілі та ідеали. Про досягнуте і бажане.

Будь собою. Інші ролі вже зайняті.

Люди надто часто ненавидять себе за неможливість бути тим, ким вони не є, і ніколи не зможуть бути.

У мене мешкає дві«Я». Перше "Я" може робити те, що може робити друге "Я", але перше "Я" не може робити те, що друге "Я" хотіло б.