— Я люблю тебе більше за життя.
— Не люби нічого більше за життя.
- Гаразд.
— Тримай мене і ніколи не відпускай.
- Так, добре.

Ідеальної школи не вийшло – вона  існувала лише в головах наших учителів. Життя виявилося жорсткішим і не пробачило нам нічого — жодної ілюзії, жодної нашої дитячої віри: ні в торну дорогу творчості, ні в добрих демократичних царів, ні в нашу обраність.

- Не знала, що ти граєш на віолончелі.
— Так, мої батьки, мабуть, подумали, що назвати мене Леонардом і перевести в клас для обдарованих дітей буде недостатньо, щоб мене били в школі. ( — А я й не знала, що ти граєш на віолончелі.
— Так, мої батьки вирішили, що мало мене в дитинстві били за ім'я«Леонард» та навчання у спецшколі.)

У цих чортових школах нікому довіряти не можна.

Шкільні товариші – кращі вихователі, ніж батьки, бо вони безжальні.

Зі школи будуть дзвонити, ти туди не ходи, кажи, що хвора... тобі в цей тераріум не треба.

Той, хто відчиняє школу, закриває в'язницю.

Я у ворожому оточенні, я не підготовлений і мене оточують люди, які, швидше за все, бажають мені смерті – я знову у школі!

Тоді, в дитинстві, я любив усіх і думав, що мене теж всі люблять. А потім, коли мені виповнилося три роки та п'ять місяців, раптом – бац! - в школу.

Це тільки дауни-казкарі думають, що дитинство - ідеальний час. Сюсю-муму у сиропі!«Не рви листочок! Листя — це пальчик дерева!» Ти не рвеш листочок і всіх шкодуєш, а якийсь Вася в пісочниці вставляє тобі лопату в ніс, надягає на голову відро і співчутливо питає: Больно? Але це ще блазень із ним! Вася намочить штани, зареве, і його за вухо потягнуть додому. А от зі школи вже нікуди не дінешся. Тут ти у пастці. Ніколи в житті людини не труять сильніше, ніж у якомусь сьомому-восьмому-дев'ятому класі. І хто? Не якісь виродки, які кішок вішають, а цілком нормальні начебто люди, які потім за все своє життя про це навіть не згадають.