Падати теж треба вміти, а я ж не навчився.

Схильність до усамітнення виявилася у мене порівняно ранньому віці. Будь-яким спільним заняттям я віддавав перевагу читанню в тиші або зануренню в музику — і ніколи не сумував.

Моє королівство — не те, що я маю, а те, що я створюю.

Нам не прищепили цієї культури. Я все життя виходила з того, що романтика чи померла, чи вона  фальшива.

Іноді я здається генієм, іноді веду себе як дебіл. Крайнощі настільки невизначені й розмиті, що, на мою думку, найрозумніше, що може вигадати розумна людина, — сховати свій розум від сторонніх. Інакше хтось обов'язково відшукає найуразливіше місце.

Але настає час, коли кожен повертається на своє місце. Тільки мені нема куди повернутися. Знаєш, є така гра – всі навколо стільців бігають, потім сідають – а одному стільця не вистачає.

Я пішов від світу не тому, що мав ворогів, а тому, що мав друзів. Не тому, що вони шкодили мені, як це зазвичай буває, а тому, що вони вважали мене кращим за мене. Цієї брехні я винести не міг.

Мене захоплює складна і по суті беззвучна музична драма балету, а от оперу я терпіти не можу. Клемент говорила, що це заздрості. Вагнеру я справді заздрю.

Я думаю, це забавно, коли я піднімаюся на сцену за нагородою, вони думають, що я нервуюсь, що мені ніяково і я незграбна. Так і є, але це не найгірше.

Я втомилася від цього світу, де найважливіша зовнішня сторона будь-чого. Від свиней, які лише виглядають жирними. Від сімей, що здаються щасливими та благополучними.
Я втомилася від того, що тільки здавалося б щедрістю. Або коханням.