Бувають люди, яким шкідливо допомагати: що більше їм роблять, тим менше вони схильні робити собі самі.

На рік ближче до ніжних обіймів смерті.

Якщо щури біжать з корабля, то мені з ними по дорозі.

Я собі уявив, як маленькі дітлахи грають увечері у величезному полі, у житі. Тисячі малюків, і довкола — ні душі, жодного дорослого, крім мене. А я стою на краю скелі, над прірвою, розумієш? І моя справа — ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву. Розумієш, вони бавляться і не бачать, куди біжать, а тут я підбігаю і ловлю їх, щоб вони не зірвалися. Ось і вся моя робота. Стерегти хлопців над прірвою в житі. Знаю, це дурниці, але це єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Мабуть, я дурень.

— Чому ти не хочеш носити її, Рональде?
— Я виглядаю в ній, як ідіот!
— Так само, як завжди.

І ще ніколи вона  не усвідомлювала з такою виразністю, наскільки сильно вона  могла б його полюбити, як саме зараз, у ту саму хвилину, коли про жодне кохання між ними більше не могло бути й мови.

У невеликій компанії ніколи не почуваєшся вільно.

Я все зробив правильно, а вона померла! З якого дива мені від цього буде легше?!

Неважливо, як хитро ти намагатимешся непомітно подивитися в дзеркало, твоє відображення завжди буде дивитися тобі прямо в очі.

— Ви справді вмієте писати. Чому ви живете як волоцюга?
— Я і є волоцюга. Що ви хочете, щоб я писав? Про страждання? Про найвище суспільство?
— Може, це новина, але вони теж страждають.
— Ніхто не страждає так, як бідні.