Я нічим не зможу вам допомогти, якщо ви не візьмете себе до рук. Розум може привести вас додому, істерика нікуди не приведе.

У міській квартирі затишок  створити непросто — один для цього розставляє по всіх кімнатах порцелянові статуетки піонерів, балерин та письменників, куплені на блошиному ринку; інший у художньому безладді розкидає розумні книги у себе на письмовому столі, та ще й у кожну вставить по п'ять закладок; третій перед духовкою, в якій рум'яниться дюжина курячих гомілок із супермаркету, ставить крісло, закурює трубку і змушує лежати біля своїх ніг на синтетичному килимку кімнатного собаку розміром із кішку; четвертий… Втім, усе це у місті. У селі, для того щоб створити затишок, достатньо затопити пічку або напровесні виростити на підвіконні огірки, вкриті ніжною молочною щетиною.

Мені подобаються ті, хто будь-де може відчути себе як вдома.

Я зрозуміла, що будинок – це не місце. Це відчуття.

Людина, яка мріє залишити місце, де вона живе, явно нещаслива.

Твій дім  там, де твоє серце.

Щоб відкрити двері і закрити двері, як казав мій батько:«Потрібна енергія. Спи на сходах! Вранці відкрию».

Як дивно, - думала вона. — Не рахуючи останніх днів, у цьому будинку постійно жили понад сто п'ятдесят років. Він ніколи не пустував, його не продавали - їм завжди володіли мої предки. Тут росли діти, помирали старі. Будинок  і сам став живим... І тепер ця раптова порожнеча та усвідомлення того, що він нікому не потрібен.

- Привіт, Рорі. Сподіваюся, ти почуватимешся тут, у Керіджморі, як удома.
- Я отримаю ключ від вхідних дверей?
— Ми нікому не даємо ключа від вхідних дверей.
— Значить, тут я не вдома, правда?

Будинок – це не предмети, вартістю кілька тисяч доларів і не вишукування сучасних дизайнерів, а затишні дрібниці, голоси дітей, запах домашньої їжі, розкидані по підлозі іграшки, книжкова шафа та просто відчуття власного затишного маленького світу…