— Якби ти мав мільйон років, то що ти робив би?
- Не знаю. Зазвичай у мене лише один день.
Багато щастя і багато сумів на світі,
а світанки прекрасні,
а ночі глухі...
Незаконному коханню
незаконні діти,
у гріху народилися вони –
ці вірші.
Так уже вийшло, а я ні про що не шкодую,
витрачаю, витрачаю без утримаю душу свою...
Мені вони всіх народжених колись миліші,
тому що я в кожному тебе впізнаю.
— Я не хочу тебе відпускати.
— А я не хочу тебе відпускати. Але я вже пішла.
У мене завжди так: коли сумно, я йду. Крок за кроком переступаю власні сумніви. Довго не міг збагнути, чому під час піших прогулянок легшає? Не може одне перебування на повітрі так зцілювати.
... але я була ще молода і поступово стала важко переносити низку однакових днів, позбавлених всякого розмаїття. А мучила мене нудьга. Особливо обтяжувала рутина, в якій я відчувала себе тінню свого ж повторення.
У житті бувають захоплення, які розбурхують мозок і почуття, розум і серце. Але є таке кохання, яке не хвилює, — воно проникає в глиб людини і вмирає лише разом із істотою, в якій пустила коріння...
Герої в романах борються з огидними демонами, у яких очі червоні, як вугілля, що горить. Очі мого демона були червоні від сліз.
На жаль, через десятиліття мені довелося визнати, що я помилялася: тікати було нікуди. Все це були ланки одного ланцюга, що відрізнялися хіба що за розмірами: наш квартал – наше місто – Італія – Європа – наша планета. Тепер я розумію, що хворий був не наш квартал і не Неаполь, а вся земна куля, весь Всесвіт, всі всесвіти, скільки не є їх на світі. І зробити тут нічого не можна, хіба тільки заховати голову глибше в пісок.
Все це зникне. Як сльози під дощем.
І в злі добро, і в доброму злість,
Але немає ні добрих, немає ні злих,
І праві все, і праві обоє, -
І правоту співає мій вірш.
І немає ні шведа, ні японця.
Є всюди тільки людина,
яка під недугою сонця
живе свій жалюгідний півстоліття.