Лазур неба, найпрозоріший брат сонця, родючість землі, дозволь мені, ганебному хробакові, бруду, що відстав від незрівнянних підошв твоїх, покапати холодної води на світле чоло твоє, нехай зрадіє океан, що вода має щастя освіжати священну шкуру, покрива.
Розплющивши очі, я жахнувся своєму пробудженню і всіма силами намагався поспати ще, щоб якомога довше не починати цей день, який весь доведеться прожити тільки для того, щоб завтра настав ще один такий самий.
— Та ні … скажіть… невже насправді ви ніколи не любили справжнього кохання? Знаєте, такою любов'ю, яка... ну, яка... словом... святою, чистою, вічною любов'ю... неземною... Невже не любили? — Справді, не зможу вам відповісти, — зам'явся старий, підводячись з крісла. — Мабуть, не любив. Спочатку все було колись: молодість, кутежі, карти, війна... Здавалося, кінця не буде життя, юності та здоров'ю. А потім озирнувся і бачу, що я вже руїна...