Розлуку в усьому бачу: вона в очах твоїх сумних. Розлуку по всьому я чую: твій голос слабший і глуше. Розлуку по всьому вдихаю: ти пахнеш скошеним лугом. Розлуку в усьому відчуваю: твої знесилені руки. У всьому передчую близькість розлуки, розлуки, розлуки.
— Ти маєш виїхати. Це завжди було твоєю мрією. - Гаразд. Добре. Я поїду. Але розшукай мене, гаразд? Знайди спосіб. Не допусти такого кінця. Я завжди любитиму тебе. Ти сказав мені грати на піаніно для себе, але я навіки гратиму для тебе. - Обіцяю, це не кінець. - Прощавай.
Як іноді хочеться, щоб холодно. Щоб серце – до непритомності. Щоб душа – гранітом, бетоном, каменем. Щоб погляд – льодом, снігом, інеєм. Щоб не любити, щоб не боляче. Щоб дихати прозорим небом та не знати земних пристрастей. Щоб не хотіти рук, не шукати в світлі жалюгідні крихти тепла. Щоб скелею — у будь-якому штормі, щоб байдужість замість усіх розбитих надій. Щоб впевнений крок замість марних спроб, аби не гнули та не ламали слова«залишимось друзями». Щоб будь-які слова залишалися лише словами. Щоб не жити, майже вмираючи, а померти, залишившись живим. І іноді майже виходить, і вже відчуваєш у грудях цей холод, і вже чекаєш на нього, готовий до нього... але чомусь мама дивиться на твоє обличчя і починає плакати.