Вони крокували поряд — два світи почуттів та понять, нездатні повідомлятись.

Мій дозор закінчено.

І якщо вони колись загубляться в житті, то хоча б знатимуть, де вони знаходяться.

... невдахи, що одержали по лобі дверима раю кохання.

— Ви втратили щось?
- Друга. Втратив, бо він не існував. Принаймні таким, як я гадав. Я кожен день сидів з ним поруч... Найсмішніше, я сумую за людині, якого вигадав, якого не існувало. Боже, як би я хотів зараз із ним поговорити!

Ви, люди, вбиваєте один одного через колір шкіри, віросповідання, політичні переконання або взагалі без приводу. Вам ненавидіти так само просто, як дихати.

Хтось колись сказав:«Намагатися забути — значить постійно пам'ятати...», а я не хочу забувати. Хочу пам'ятати.

Ріо, ти тільки не сумуй... Щось закінчиться. Але це перший день твого нового життя. Буде ще багато життів, коханий... Багато... А тепер іди. Настав час повеселитися.

Ти збудував свій тихий світ, замурував наглухо всі виходи до світла, як роблять терміти.
Ти згорнувся клубком, сховався у своєму обивательському благополуччі, у кісних звичках, у затхлому провінційному укладі, ти спорудив цю убогу оплот і сховався від вітру, від морського прибою та зірок.
Ти не бажаєш турбувати себе великими завданнями, тобі й так неабияк важко було забути, що ти — людина.
Ніхто вчасно не схопив тебе і не втримав, а тепер уже надто пізно. Глина, з якої ти зліплений засохла і затверділа, і вже ніщо на світі не зуміє пробудити в тобі заснулого музиканта, чи поета, чи художника, який, можливо, жив у тобі колись.

Я радий, знаючи, що Один готується до бенкету. Незабаром я питиму мед з кручених рогів. Герой, що йде до Вальхалли, не сумує за своєю смертю... я ввійду в зал Одіна без страху, і там... я чекатиму на своїх синів. І коли вони прийдуть... я насолоджуватимуся історіями про їхні перемоги. Батьки вітають мене. Я йду на смерть без жалю, і вітаю валькірії, які віднесуть мене додому.