Коли тобі вже за шістдесят, бачиш, що мчиш по якомусь тунелю без зворотного квитка і починаєш розрізняти вдалині гору, яка і буде твоєю останньою зупинкою. Але доки я не доїхав, мені хочеться продовжувати робити те, що я роблю.
Може, у житті настає такий момент, коли щастя позаду, а від майбутнього вже нічого вже нічого не чекаєш? Може, це і є старість? Коли сьогодні ти обговорюєш лише вчорашній день, коли справжнє — це не більше ніж прояв ностальгії, сором'язливо захований за безтурботним сміхом?
Нещодавно до мене прийшла ідея нового шоу. Воно називається "ігри старих". На сцену виходять три старі люди з зарядженими пістолетами, вони згадують своє життя: ким вони були, чого досягли, наскільки наблизилися до виконання своїх бажань. Переможцем стає той, хто не пустить кулю собі в лоба. Він отримає холодильник.
Моя бабуся прожила життя, наповнене до країв. Коли їй було 89, вона стала найстарішою людиною в Британії, яка склала практичний іспит підвищеної складності з латиноамериканських танців. Їй було 90, коли вона стала найстарішим гравцем у гольф, який загнав м'ячик у лунку з одного удару. Бабуся не переставала вчитися. У 95 вона прочитала«Коротку історію часу» Стівена Хокінга, ставши однією з небагатьох, хто подужав цю книгу від початку і до кінця. Незадовго до смерті (вона померла у 99 років), бабуся вирушила до кругосвітнього круїзу. Вона сміялася щиро, коли її випадково залишили на Ямайці в одному купальнику. Її позиція була чіткою: життя дається один раз, і цим шансом треба скористатися по максимуму.
Сімнадцять плюс дванадцять — лише двадцять дев'ять, а це, чорт забирай, ще не старість. Клеопатрі було сорок вісім, коли Антоній заради неї зрікся влади над світом.