Спогади — це короткі звернення до Бога, якби ми вірили в все це...

Я б нізащо не став прати те, що між нами було, нехай навіть скорбота переповнювала мене. Я хапався б за кожну мить, коли ти була в моїх обіймах, кожну твою посмішку, все те щастя, що ми зазнали. Не важливо, як сильно я сумував би за тобою або як мені було б боляче, я б ніколи не стер все, що в нас було. Я хотів би переживати кожен момент, перебуваючи в пекельній агонії, ніж стерти спогади, в яких є ТИ!

Нічого немає  жахливішого, коли ми, ставши старими, починаємо перетрушувати нашу молодість. (Нічого немає  гірше, як на старості років поринути у свою молодість.)

— А як ми?
- У нас завжди буде Париж.

Спогади та побажання не одне й те саме.

Ніщо так не пробуджує спогади, як запах.

Мене питають, чому я не пишу про Ахматову, адже ми товаришували... Відповідаю: не пишу, бо дуже люблю її.

Коли все закінчується, біль розставання пропорційний красі пережитого кохання. Витримати цей біль важко, тому що людину відразу ж починають мучити спогади.

Щотижня щороку бачиш масу людей, і більшості з них судилося канути в забуття. Єдине, що залишається потім, — це озиратися на невиразні миті тих років і згадувати, де твоє життя миттю торкнулося життя іншого.

Треба ж, як ми повертаємось у минуле, коли зустрічаємо людей з минулого.