Де нині кінь та кінний? Де ріг його гучний?
Де шолом і кольчуга, де лик його гордовитий?
Де солодкозвучна арфа і багаття, що високо горить?
Де весна та зріле літо, і золотиста нива?
Відгриміли гірською грозою, відшуміли степовими вітрами,
Згинули дні, що були в західній тіні за пагорбами.
З вогнем танцювала радість, і з димом помчало горе,
І незворотний Час не повернеться до нас через Моря...
Спогади, які я ціную найбільше, залишаються такими ж яскравими, якими були.
Нехай я не пам'ятаю, ким я був, але знаю, хто я зараз.
Я, напевно, була поганим другом, раз про мене не згадують ті, з ким я колись трималася за руки.
Невже у спогадах було більше життя, ніж
насправді? Чи не зверталися вони насправді, тим часом як сама дійсність відходила назад, все більше і більше видихалася, поки не перетворилася на голий кістяк, на якому колись майоріли яскраві прапори? Чи не відірвалися спогади від дійсності і чи не ширяють вони тепер над нею лише як похмура хмара?
Важко згадувати все і думати, що все могло бути інакше...
Будь-яке горище — це Машина часу, в ній тупоумні люди похилого віку, на кшталт мене, можуть вирушити на сорок років тому, в блаженну пору, коли цілий рік безхмарне літо і діти об'їдаються морозивом. Пам'ятаєш, яке смачне було морозиво?
У неприємних спогадах є одна хороша сторона: вони переконують людину в тому, що вона тепер щаслива, навіть якщо секунду тому вона в це не вірила. Щастя – таке відносне поняття! Хто це збагнув, рідко почувається зовсім нещасним.
— Коли я була маленькою, у мене був уявний друг. Але він не був уявним. Він був справжнім. Я тебе пам'ятаю! Я пам'ятаю! Я повернула решту, можу повернути і тебе! Чоловік у лахмітті, я пам'ятаю тебе, а ти спізнюєшся до мене на весілля! Я знайшла тебе... Я знайшла тебе у словах. І ти знав, що я зроблю це, тому ти й розповів мені історію, про зовсім нову, давню синю скриньку. О, розумно. Дуже розумно.
- Емі, що це?
— Щось старе. Щось нове. Щось, що він позичив. Щось сині.
Адже кімната справді тремтіла, і це миготіння, карусельне пересування тіней по стіні, коли носиться вогонь, або жахливо рушає горбами тіньовий верблюд на стелі, коли няня бореться з овалистою і валкою очеретяною ширмою (розтяжність якої обернено пропорційна її стійкості). ранні, найближчі до оригіналу з усіх спогадів.