Довгі муки проходить душа, поки роками, іноді десятиліттями, камінь за каменем, повільно споруджує свій могильний горбок, сама в собі приходить до почуття вічної втрати, упокорюється силою того, що сталося.

- Ти будеш відповідальний за мою смерть, сволота!
- Ні. Мене змусили люди зверху, звинувачувати треба 340 людей, а не мене.

Те, що від мене залишилося, безнадійно вмирає. Те, що я мав — валяється під ногами перехожих

Нервово думаючи про майбутнє, люди забувають про сьогодення, тож не живуть ні в теперішньому, ні заради майбутнього. Вони живуть так, ніби ніколи не помруть, а коли вмирають, розуміють, що ніколи й не жили.

... відомо, що дружину, у якої вмирає чоловік, називають особливим словом«вдова», і так само чоловіка у разі втрати дружини називають«вдівцем». Але для батьків, які пережили дітей, жодного особливого слова не існувало. Вони продовжували залишатися батьками, навіть якщо їхнього сина чи дочки більше не було в живих.

Я не знаю, куди потрапляють люди після смерті, але я точно знаю, де вони залишаються. Ті, кого ти любиш, завжди з тобою.

Смерть сама по собі без сторонньої допомоги вбиває набагато менше, ніж людина.

Для тебе є лише смерть, але наша доля – життя.

Помста безглузда, якщо її ціна — смерть.

Все було так, ніби треба майже померти, щоб тебе покохали. Наче треба зависнути на самому краю — щоб урятуватися.