Якщо ви щодня живете так, ніби він останній, коли—небудь ви матимете рацію.
(Якщо щодня живеш як останній, одного разу напевно матимеш рацію.)

Життя – це гора. Поки підіймаєшся, дивишся вгору, і ти щасливий, але тільки встиг забратися на вершину, як починається спуск, а попереду — смерть. Підіймаєшся повільно, а спускаєшся швидко.

Кохання. Час. Смерть. Ці три абстракції поєднують усіх до єдиного жителів планети Земля. Щодня ми потребуємо любові, шкодуємо, що у нас мало часу, і боїмося смерті.

— Це боляче — помирати?

— Швидше, ніж засинати.

Такий стан ніби впала з десятого поверху... І замість померти — вижила.

Що? Звісно, ​​мені не подобається ідея смерті! Але якщо я дійсно помру надто молодим, я сподіваюся, що зможу виконати достатньо речей, щоби про мене пам'ятали.

Іноді люди вмирають у собі.

Вмирати не страшно. Страшно, коли випадаєш із реальності. Або, коли реальність викидає тебе.

Леспер прожив повнокровне життя, він же, Холліс, багато років все одно що не жив. Вони прийшли до смерті різними стежками, і якщо смерть буває різного роду, то їх смерті, ймовірно, відрізнятимуться між собою, як день і ніч.

... про дівчину, яку зачарував злий чарівник. І ця дівчина, прекрасна дівчина, перетворена на лебедя. Тільки на кілька годин, уночі, лебідь знову стає дівчиною. Одного разу вночі з нею знайомиться принц, і вони закохуються, і вона розуміє, що це те саме, що дозволить їй перетворитися на дівчину.

— І чим скінчилося?

— Пообіцяв одружитися і зрадив з іншого, звичайно ж.

— Дівчина залишилася лебедем?

— Померла!

— Через принца сраного?