Зі смертю впоратися не можна.

У дитинстві батько казав мені:«Кому віданий страх, той дозволяє страху керувати собою». Він казав, що страх подібний до тварини, йому можна дозволити заволодіти тобою або вбити. Я не завжди розумів свого тата, але того дня зрозумів: він хоче, щоб я став чоловіком.

Є більш тяжкі випробування, ніж стрибок з урвища дев'ять років. Коли Глорія увійшла в моє життя, я знайшов у собі мужність стрибнути. Вона  навчила мене радіти життюі не боятися смерті. І ті двадцять євро за таксі стали золотим ключиком на моє щастя. Не буває ідеальних батьків, але ми всі намагаємось, фантазуємо, хто як може. Зараз, коли я дивлюся на Глорію, чую її сміх, я забуваю про все на світі. Важливо тільки справжнє, тільки зараз. Воно наповнює мене немов музика. І це справжнє того варте. Незважаючи на те, що життя наділило нас недоліком, слабкістю, болем, ось тут, біля серця. Лікарі не можуть пояснити виникнення. Воно є. Прогресує. Попереду невідомість. Таке життя. І одного разу Глорія просто не прокинеться вранці. Лікарі не помилилися. Глорія пішла за кілька тижнів після цих щасливих моментів.
Батько вчив мене приймати страх, а дочка - приймати життя. Іноді здається, що невдач немає  кінця. Поруч із Глорією кожна секунда мого життя була наповнена святом і тепер кожну мить з моєю дочкою назавжди залишиться в мені. Глорія зі мною. Поруч. Завжди. І назавжди. І завтра все повториться.

Людина працює, бігає, розважається 50-60 років, словом поки не виб'ється з сил, але потім його очі починають злипатися, відчуває потреба в солодкому сні; сон охоплює все його тіло, і він, усміхаючись, немов у солодкому сп'яніння, поступово засинає. Білий мармур, сліпуче сяючий у сонячних променях, усипаний квітами; на мармурову плиту опускається кілька птахів, щоби напитися з маленьких ямочок.

Смерть не є зло. - Ти спитаєш, що вона таке? — Єдине, що весь рід  людський рівноправний.

Розлука та повернення — але чи повертаємось ми насправді? У мертвих є одна-єдина перевага перед живими, каже Ніцше: їм не доведеться більше вмирати.

Люди бояться смерті набагато більше, ніж біль. Це дивно, що вони бояться смерті. Життя приносить набагато більше болю, ніж смерть. Після смерті вже не боляче.

В якійсь африканській країні на левів полюють за допомогою зграї маленьких злісних песиків... Вони гавкають, люто, верескливо гавкають... І лев гине. Ні, не від страху... Від огид. Від огиди теж розривається серце.
Втім, левів після смерті у нас дуже люблять.

Людей будуть знаходити мертвими прямо у навушниках.

Я не боюся померти. Я просто не хочу при цьому бути присутнім.

Смерть трапляється зі ста людьми зі ста, не з дев'яносто дев'ятьма, а зі ста людьми. Чи варто через неї переживати, якщо настане момент, коли вона  до мене постукає і скаже:«Ну що ж, час!» Я думаю, найстрашніше — це коли вона  до мене постукає, а я, озирнувшись на своє життя, дуже шкодуватиму, що в мене була можливість, а я не ризикнув.