— Все це для мене несподівано, — вів далі Микола Миколайович. — Жили поряд, а я толком у тобі нічого не зрозумів. Не проникнув у твою душу, — ось що прикро.
Мій світ з нічого перетворився на все, і я гордий за себе. В очах дітей я бачу власне світло, в їхньому сміху звучить моє щастя. Сім'я, про яку я і мріяти не наважувався, – моє благословення. Діти виростуть і стануть набагато кращими за мене.
Надивився я на сімейні картини; соромитися тут нема кого, люди тут навстіж, без церемонії. Homo sapiens — який sapiens, до біса! — ferus, звір, найдикіший, у своєму барлозі лагідний, а людина в барлозі своїй і робиться гіршою за звіра…
Вона мала рацію. Це все дрібниці. Найголовніше — сім'я. _ Хоч би що трапилося, саме до них ти завжди повертаєшся. У сім'ю, де ти народився і виріс, чи в сім'ю, яку ти створила сама.
Сімей ідеальних немає, всі сім'ї лопаються, може бути тільки ідеальне кохання. А кохання не встановиш жодними«повинен», ніякими«не можна» — лише вільним змаганням з усім світом.
Плював я на те, що люди кажуть. Якщо є одностатева пара, або чоловік і жінка, або самотня людина, яка забезпечить дитині будинок, любов і турботу, то ніхто не повинен стояти на шляху усиновлення.