Примари водяться скрізь. Ми носимо їх із собою, куди б не вирушили.

Свідомість не терпить порожнечі, тому схильна населяти її примарами.

Залишатися примарою значно простіше. Тоді твій образ поступово огортається романтичним флером і стає лише яскравішим, а не тьмяніє під дією суворої реальності.

Ми невинні люди. У кожному вимерлому місті є свої примари.

Нас усіх переслідують привиди минулого, Ватсон, що затьмарюють нам сонячні дні.

Примари існують. І це знаю. Щось прив'язує душі померлих до місця, як це відбувається з усіма нами. Для деяких це клаптик землі, на якому одного разу пролилася їхня кров, відбулося вбивство. Але є й інші: їх утримують почуття, бажання, втрата, помста... чи кохання. Ці примари не зникнуть ніколи.

— Примари не можуть з'являтися у певні години дня.
— Так, фрики з'являються лише ночами.

— Ти віриш у примар?
— Чому ти мене питаєш?
- Не знаю. Не всьому ж бути лайном, правда? Має бути найкраще місце, десь. Принаймні для таких, як ти.
— Але ж не для тебе?
— Відколи ти сюди переїхала, це і є найкраще місце.

— Я вірю у примар. Я бачила одного.
- НЕ базікай.
- Сама бачила. Моторошну дівчинку.
- Це було дзеркало, блін!

- Гей, у мене до тебе запитання. Ти часто дивишся фільми жахів?
- Думаю так.
— Зроби мені ласку: наступного разу, коли дивитимешся, будь уважніше. Коли хтось каже, що у будинку водяться примари, не треба ходити туди.