Людина, немов у дзеркалі світ — багатолика.
Він нікчемний — і все ж таки безмірно великий!

Як це страшно вимовити – я православний. На тебе дивляться, більше того, у тебе пильно вдивляються, шукають смітинку в твоєму оці, екзаменують на чесноти. Чи у всіх нас«відмінно» у православних заліках? Або дохлі, худорляві трієчки викривають нашу суть, і ми, щоб не засвітитися, робимо гарну міну при поганій грі?

Життя подібне до повільно поточної річки. Все в ній постійно, все тече, все змінюється, все зникає.

Кохання схоже на пісочний годинник, наповнюючи серце і спустошуючи розум.

Іноді кораблі губляться в морі, але набагато частіше і кораблі, і люди, губляться на суші. Ставиш на карті крапку, кажеш собі: я знаходжуся ось тут, а насправді знаходишся зовсім в іншому місці, поряд з міллю, рифами, берегом з підвітряного боку - і раптом чуєш скрегіт корпусу, що ламається. І всьому кінець.

Іноді мені здається, що навколо мало каміння. Думки — це каміння, і що їх більше, то ми важчі.

Світ - це музика, до якої треба знайти слова!

По панночці яловичина, по лайну черепок.

Правда... вона  як сонце - її можна змусити на якийсь час замовкнути, але вона нікуди не подінеться.

Кохання – це хвилі: наринула – відринула. Але навіть коли хвиль немає  і море спокійне, близька присутність океану відчувається. І взагалі, кохання починається не з роздумів, підходить тобі людина чи ні, а з чужих брудних штанів, які ти починаєш навіщось прати у своїй новенькій машинці.