Я ставлюся до страт як справжній марксист: єдиний спосіб повернути людину на правдивий шлях — це перезавантажити його. Для цього його треба гримнути.

Щасливець, той з нас, що пройшов випробування,
Хто може в смертну годину промовити на прощання,
Що тяжче вини поніс він покарання
І більше сам страждав, ніж завдав страждань.

Розберися, хто має рацію, хто винен, та обох і покарай.

Якщо дитина завинила, то в кут слід ставити її батьків.

Я зненавидів себе і тому покарав... тебе.

— Ти знаходиш задоволення в пороку, а потім лаєш себе за нього.
- Ти знаходиш. Я з ним мирюся. Я не маю  твого апетиту.

Приємно руйнація, але безкарність, поєднана з ним, викликає в людині несамовитий захват.

Нам заперечать, що суспільство має мститися, має карати. Ні в якому разі. Мститися може окрема людина, карати може бог. Суспільство ж займає проміжний щабель. Кара – вище за нього, помста – нижче. Ні така піднесена, ні така низинна справа йому не личить; його обов'язок не«карати, щоби помститися», а виховувати, щоби виправити.

Смерть – природний атрибут війни, а покарання – єдина узда для пороку.

Батько може покарати сина. Але не покинути.