— Не варто ображати тих, хто вищий за тебе.
— Тоді мені нікого не можна ображати.

— Нічого страшного, я ніколи не ображаюся, оскільки лише неосвічені плебеї здатні ображатись на просту констатацію факту…

Є приказка, що про мертвих треба говорити або добре, або нічого. На мою думку, це дурість. Щоправда, завжди залишається правдою. Якщо вже на те пішло, треба стримуватися, розмовляючи про живих. Їх можна образити – на відміну від мертвих.

Маленьку дитину можна взяти на руки, притиснути до себе і хоч так вибачитися. З дорослими важче: слово сказано, назад не візьмеш, і ранить обох.

Чому люди не бояться ображати інших, адже все може повернутися бумерангом до них... Це порівняно з пружиною. Можна стиснути її пальцем вщерть, але коли відпустиш, то вона вистрілить аж до стелі. Чим міцніше ти її стиснеш, тим сильніше вона  вдаряє тебе...

Назбирати валізку образок і до певного часу тримати її в шафі - це для будь-якої дівчини свята справа.«Я всім прощаю, але все записую» – такий їхній девіз.

Виставити людину за двері - найкращий спосіб змусити її поміркувати над тим, що залишилося по той бік дверей.

— Що... між тобою та Геральтом, пані Єнніфер?

- Сум, - відповіла чарівниця серйозно. - Туга. Образа. Жаль. Надія. І страх. Так, схоже, я нічого не проґавила.

Не вперше і не востаннє
страждаєш ти... Вгамуйся, займися працями,
і ти повір — не краще за інших рабств
бути в рабстві та у власних страждань.
Не вперше і не востаннє
ти так несправедливо був скривджений.
Але що ти в жалю загруз?
Адже тільки принижуючий — принижений.
Аморальне страждання напоказ -
на це наклади заборону найсуворіший.
Не вперше і не востаннє
страждаєш ти...
То що ж ти страждаєш?

— Карле Модестовичу, якими долями знову в нашому домі?
- Вас бентежать мої візити?
— Ні … Ваше існування.