Жовтень видався дивовижним. У прохолодному повітрі витала гостра гіркуватість, відчувався аромат сухого опалого листя. По вулицях тихо і впевнено, як кішка, йшла осінь. Небо було високе, прозоро-блакитне. Однак сонце з кожним днем остигало все більше, і місто помалу змирялося з наближенням неминучих холодів.
Ніхто не в змозі захопити і привласнити собі гуркіт грому. Ніхто не може відібрати небеса в іншої людини. Ніхто не може забрати небо з собою під час розлучення.
Велика битва – це жахливо, – сказав старий лицар. - Але серед крові і різанини іноді є і краса, яка може розтрощити серце. Я ніколи не забуду сонце, що сідає над Полем Пухлих Трав. Десять тисяч чоловік померло там, і повітря повне було стогонів і стогнань, але над нами небо кипіло золотим, червоним і помаранчевим і було так чудово, що я заплакав тому, що сини мої ніколи цього не побачать.
Птахи бачать у склі продовження піднебіння. Натикаються та вмирають.
Небо люблю. Скільки завгодно можу на нього дивитися – не набридає. А коли не хочу, то просто не дивлюсь.
Як приємно було бачити хмари, що біжать по небу, а в просвітах мерехтіння місячного світла — чи не так чергуються радості та прикрості в людському житті?
Небо моє, ти говориш зі мною часом такими теплими, раптовими голосами.
— Так, першу лінію оборони взято, завдяки моїй«особистій» участі, вам, панове, залишається лише захопити замок. [Небо покриває хмара]. Для тих, хто не чув і для історії повторюю: першу лінію оборони взято завдяки моїй«особистій» участі, а їм залишається лише захопити замок для музею. Що таке? Чому темно? Чому темно? Розігнати хмари! Поставити сонце на місце! [небо знову стає світлим].
— Чим би дитя не тішилося, аби не вішалося.
- Повний порядок!
Небесами керують настільки заплутані та загадкові сили, що нам не дано цього осягнути. Я потрапила під дощ, отже, мені не пощастило, і до цього більше нема чого додати... Мій спосіб життя або мої переконання тут ні до чого. Дощу до цього немає справи. Він ллє, на кого доведеться, і перед ним усі рівні, немає ні поганих, ні добрих.