Я один. Вечір. Легкий туман. Небо задернуте молочно—золотистою тканиною, якби знати: що там вище? І якби знати: хто я, який я?

— Я дивлюсь на небо через твої очі.

— А мені нема  діла до неба, коли можна дивитися на тебе.

Небо рідко буває таким високим. У ясні дні він взагалі не має  висоти — тільки синьова. Потрібні хмари, щоб воно стало високим чи низьким. Ось так і людська душа — вона  не буває високою чи низькою сама по собі, все залежить виключно від намірів та думок, які її заповнюють зараз… Пам'ять, особистість — це теж як хмари…

Мені здавалося, що навіть небо плаче, заглядаючи у вікно моєї кімнати.

Життя в містах привчає дивитися хіба що собі під ноги. Про те, що на світі буває небо, ніхто й не згадає...

Небо — це перевернутий океан. Іноді він обрушується на нас, вмиваючи будинки та пагорби морською водою.

Однак така особливість зоряного неба: у кожного, хто дивиться на нього, солодко щемить серце. Можливо, ми й справді родом звідкись звідти?

Сірість це не дощове небо, це навіть не мокрий асфальт, це в голові фарб не вистачає.

Ще жоден песиміст не проникнув у таємниці зірок, не відкрив невідому землю і не відкрив перед людським духом нові небеса.

Хочеться впасти в траву непом'яту,
в небо вставити очі завидні
і поринути в квіткові запахи,
і без кінця любити все, що живе.