Ми говоримо сьогодні мертвою мовою, причому кожен своєю. Зі спілкуванням покінчено; нам залишається лише його холодний труп.

Ми завжди маємо виходити за межі.

В силу своєї природи, ми дуже часто крокуємо саме в прірву, тому що дивимося кудись нагору, на вершину своєї тупої самовпевненості. Ми падаємо, страждаємо на біль, встаємо, йдемо далі і знову падаємо. І так нескінченно. Може, вже варто почати дивитися під ноги?

Ми заробляємо час і витрачаємо його.

Ми — цивілізація хлопчиків-жартівників. Ми кричимо, що на череду напали вовки. А вовків немає  і близько. Це драма-голіки. Це спокій-фоби.

Ми маємо визнати очевидне: розуміють лише ті, хто хоче зрозуміти.

Якби я любив тебе, якби ти мене кохала, як би ми один одного любили!

Розчаруватися завжди встигнемо. Ми регочемо як одержимі і відразу впадаємо в тугу. Ось так і живемо.

Ми всі станемо астронавтами, хочемо ми цього чи ні. Ми всі залишимо наше життя заради миру, про який нічого не знаємо. Такими є правила гри.

Багато чого, що можна було б зробити, ми не робимо, самі й не знаючи чому.