Велике диво — косарка, казав собі дідусь. Який це дурень вигадав, що новий рік починається першого січня? Треба було поставити дозорних чатувати зростання трави на мільйонах галявин Іллінойсу, Огайо чи Айови — і як помітять, що вона дозріла для сіножаті, того самого ранку замість феєрверків, фанфар і криків нехай починається велика бурхлива симфонія косарок, що зрізають свіжі.. У той єдиний день року, який по—справжньому знаменує собою початок, людям треба б кидати один в одного не конфетті і не серпантин, а жмені свіжоскошеної трави.
Ось і закінчується літо, люто рідшають квіти, менше стає світла, ближче прихід темряви. Але — темряві непідвладні, сонця ввібравши промені, — як і раніше, ясні, щирі й гарячі!
Серпень пролетів, як сон. Напередодні першого вересня вони лягли спати опівночі. Будильник Антуана, який ледарів цілий місяць, був заведений на вісім годин. Антуан нерухомо лежав на спині, рука із запаленою сигаретою звисала з ліжка. Почався дощ. Тяжкі краплі ліниво спускалися з небес і падали на асфальт. Антуану чомусь здавалося, що дощ теплий, а може, й солоний, як сльози Люсіль, що тихо скочувалися з її очей йому на щоку. Було безглуздо питати про причини цих сліз — що хмари, що Люсіль. Скінчилося літо. Він знав, пройшло найпрекрасніше літо в їхньому житті.