– Прекрасна, – шепоче Диявол, – смертельно прекрасна. Ти не уявляєш, як несправедливий світ, за який ти борешся. Людиною володіють аж ніяк не люди, а монстри, тому що шкодують про вчинене. Люди ж насолоджуються, їм немає ніякого діла до твоїх мучинь, моя люба. Ти можеш кожен день рятувати їх і їхні душі, але вони не скажуть тобі спасибі. Вони не вміють. На землі живуть демони. Не в пеклі.

Наше життя — постійно втеча від себе, як докори совісті переслідують і лякають нас. Як тільки людина стає на свої ноги, вона починає кричати, щоб не чути промов, що лунають усередині. У цій боязні дослідити, щоб не побачити нісенітницю досліджуваного, у цьому штучному дозвіллі, у цих підроблених нещастях, ускладнюючи кожен крок  вигаданими путами, ми проходимо по життю спросоння і вмираємо в чаду безглуздостей і дрібниць, які не прийшли до тями.

Що за створення людина! Заздрить тому, що дано іншому, а свого не цінує!

Щастя любові полягає в тому, щоб любити ; люди щасливіші, коли самі відчувають пристрасть, ніж коли її вселяють.

Людина не усвідомлює, що вона дихає, поки не згадає про це спеціально.

Перебуваючи в однакових обставинах, люди все ж таки живуть у різних світах.

Пошкреб цинічного пересиченого москвича і знайдеш здорового провінціала.

— Мій досвід показує, що коли довіряєш людям, вони довіряють тобі!
— Ти взагалі знайомий із людьми?!

Цей дурень вважає, що втручатися в чуже життя — його священний обов'язок. А спробуй відмовити якогось бовдура від його священного обов'язку! Він готовий втрутитися в бенкет людожерів!

— Повторення, нескінченне повторення тих самих досягнень і помилок, у всіх і кожного, за всіх часів.
— Так, і я, мабуть, повторю нескінченне приготування обіду.