Кожен закоханий — солдат, і має Купідон свій військовий табір.

... Я завжди вважав, що для серця людського немає  нічого болісного мук і спраги кохання. Але з цієї години я почав розуміти, що є інше, і, ймовірно, більш жорстоке катування: бути коханим проти своєї волі і не мати можливості захищатися від пристрасті, що тебе домагається. Бачити, як людина поряд з тобою згоряє у вогні бажання, і знати, що ти нічим не можеш їй допомогти, що в тебе немає сил вирвати її з цього полум'я. Той, хто безнадійно любить, здатний часом приборкати свою пристрасть, тому що він не лише її жертва, а й джерело; якщо закоханий не може впоратися зі своїм почуттям, він принаймні усвідомлює, що страждає з власної вини. Але немає порятунку тому, кого люблять без взаємності, бо над чужою пристрастю ти вже не маєш влади, і коли хочуть тебе самого, твоя воля стає безсилою. Мабуть, тільки чоловік може повною мірою відчути безвихідь такого становища, тільки він, змушений чинити опір, почувається при цьому і жертвою та злочинцем. Тому що, якщо жінка захищається від небажаної пристрасті, вона  підсвідомо кориться інстинкту своєї статі: здається, сама природа вклала в неї цей початковий жест відмови, і навіть коли вона ухиляється від найпалкішого бажання, її не можна назвати нелюдською. Але горе, якщо доля переставить чаші терезів, якщо жінка, подолавши сором'язливість, відкриє серце чоловікові, якщо вона запропонує йому своє кохання, ще не будучи впевнена у взаємності, а він, предмет її пристрасті, залишиться холодним і неприступним! Це глухий кут, і виходу з нього немає - бо не піти назустріч бажанню жінки означає завдати удару її гордості, поранити її сором'язливість; відкидаючи кохання жінки, чоловік неминуче ображає найвищі її почуття. Тут уже ніякого значення немає делікатність відмови, безглузді всі ввічливі, ухильні слова, образлива пропозиція просто дружби; якщо жінка видала своюслабкість, всякий опір чоловіка неминуче перетворюється на жорстокість ; відмовляючись від її любові, він завжди стає винним. Страшні, нерозривні узи! Щойно ти ще був вільний, належав самому собі і нікому нічим не був зобов'язаний, і ось раптом тебе підстерігають, переслідують, як здобич, ти стаєш метою чужого, небажаного бажання. Вражений до глибини душі, ти знаєш: тепер вдень і вночі хтось чекає на тебе, думає про тебе, тужить і нудиться по тобі, і цей хтось жінка. Вона хоче, вимагає, вона жадає тебе кожною клітиною своєї істоти, усім своїм тілом. Їй потрібні твої руки, твої волосся, твої губи, твоє тілоі твої почуття, твої ночі та твої дні, все, що в тобі є чоловічого, і всі твої думки та мрії. Вона хоче все ділити з тобою, взяти в тебе і вбрати в себе. Спиш ти чи пильнуєш — десь у світі є тепер істота, яка неспокійно чекає на тебе, ревниво стежить за тобою, мріє про тебе. Що толку, якщо ти намагаєшся не думати про ту, яка завжди думає про тебе, що толку, якщо ти намагаєшся вислизнути, адже ти належиш уже не собі, а їй. Інша людина тепер, як дзеркало, зберігає твоє відображення - ні, не так, адже дзеркало відображає твоє обличчя лише тоді, коли ти сам, за своєю волею підходиш до нього; вона ж, ця жінка, що любить тебе, вона увібрала тебе в тіло і кровсвою, ти весь час у ній, куди б ти не втік. Ти тепер надовго ув'язнений в іншій людині і ніколи більше не будеш самим собою, ніколи більше не будеш вільним, і тебе, неповинного, завжди будуть до чогось примушувати, до чогось зобов'язувати; ти весь час відчуваєш, як ця невідступна думка про тебе палить твоє серце. Охоплений ненавистю і страхом, ти мусиш терпіти страждання тієї, яка сумує за тобою; і я знаю тепер: для чоловіка немає гніту безглуздішого і невідворотного, ніж бути коханим проти волі, це тортури з тортур, хоч і вина без провини.

Вони скинули з себе одяг без збентеження. Олексій подивився на Вероніку і побачив у відблиску п'яного місяця молоду жрицю давньогрецького храму любовних містерій. Груди її були налиті соками життєвої сили, стегна ніжно облямовували простір вічної жіночності. Вони взяли один одного за руки і ввійшли в тепле море. Вероніка доторкнулася до його грудей губами, і Олексій перетворився на вулкан, який підірвав саме море, перевернув його вгору дном так, що над закоханими вже були не зірки, і не мружилася спільниця-місяць, а куполом розверзлося саме дно  морське, прикриваючи двох люблячих своїм непроникним наметом. А зірки, оксамитове небо та місяць опинилися внизу, під ними. Вони провалювалися крізь світи і простори, і любили одне одного — і в стародавньому храмі Осіріса, і в казках Шахерезади, і на дикому пляжі радянського Криму, на березі, де догоряли вугілля, що тліли, створеного в темряві таїнства і захованого від кам'яних очей вождя. Вероніка та Олексій проникали один в одного, і впізнавали все, включаючи найпотаємніше. Вони пролітали крізь зірки і бачили себе на вулицях середньовічної Європи: кохана була відьмою із зеленими очима, яку збиралися піддати священному автодафі за виготовлення трав'яної суміші, що робить всі тілесні насолоди гострішими і яскравішими. Її звинувачували у тому, що вонабез згоди церкви влізла в розум Господа Бога і за Нього вирішила, що людині добре, а що погано. Порушила табу. Хоча багато городян вже були приємно отруєні її зіллям, і не випускали ночами з обіймів один одного, насолоджуючись феєричними насолодами, отриманими за допомогою тріски трав, кинутих у вино. Олексій бачив себе алхіміком, що допомагав юною зеленоокою та рудоволосою красуні-відьмі змішувати інгредієнти любовного трав'яного складу. І за ним приходили люди з почту вождя з розпростертою над світом любові кам'яною долонею, що благословляє і відбирає свободу. Багато світів та реальностей пережили закоханіОлексій і Вероніка цієї чарівної ночі, підказану письменником, іноді перетворювався на поета.
А вранці вони повернулися в свою реальність, і ця реальність була не менш прекрасною, ніж всі ті, які вони відвідали цієї чарівної ночі.

Справжнє кохання небезпечне, забере тебе зсередини і скрутить; зазівешся, не послабиш вчасно поводи - будеш заради неї готовий піти на що завгодно.

Хай любов затягне в безодню,
Хай темрява затягне блиску воронова крила:
Ах, краще бути п'яним втратою.
Танцювати зі смертю, боротися із долею.

— Пам'ятаєш, як він мене бив? До синців. Обидві руки були в синцях від самого плеча; у синіх синцях, чорних у цятку, якихось дивних жовтих. Вдарить і втече, такий він був, цей Ральф, вдарить і втече...
— І все-таки ти любив його?
— Так, як хлопчики люблять хлопчиків, коли хлопчикам вісім, десять, дванадцять, і світ невинний, а хлопці зліші за зло, бо не знають, що творять, але творять все одно. І, видно, десь у таємних глибинах душі мені було обов'язково потрібно, щоб мені завдавали біль. Ми, нерозлучні друзі, потребували один одного. Йому треба було бити. Мені бути битим. Мої шрами були емблемою нашого кохання.

Іноді ми вибираємо шлях, підкоряючись не розуму, а велінню серця. На ньому нас і чекають найсильніші переживання і найяскравіша любов — неможливе кохання.

... У кохання немає  золотої середини: воно  або цвіте, або в'яне. Коли любов піддається випробуванням, вона  не в'яне. Продовжує цвісти, але втрачає аромат. Його можна повернути. З часом. Я поверну аромат нашого кохання, обіцяю. Від тебе вимагається терпіння. Дочекайся повернення аромату... Настане час, коли все буде на нашу. Коли Доля відійде набік і скаже:«Вам достатньо випробувань. Живіть спокійно...» Знаєш, на кого схожа моя надія? На весну. Скоро вона зійде на престол часу. Прожене холод. Весною оживають дотики, почуття, поцілунки. Ми також оживемо. Чекати недовго. Поглянь у вікно. Весна наближається...

Я знаю, що, коли я віддаватиму її іншому, мені буде дуже боляче. Але одна її посмішка буде коштувати всіх моїх страждань, одна її посмішка зцілить мій біль.

Життя навчило нас тому, що любов полягає не в тому, щоб не відривати одне одного очей, а в тому, щоб дивитися разом в одному напрямку. (Життя навчило нас тому, що любов полягає не в тому, щоб дивитися один на одного, а в тому, щоб дивитися разом в одному напрямку.)
(Любити - це не означає дивитися один на одного, любити - означає разом дивитися в одному напрямку.)