Мені сьогодні наснилася знову
Золота пора листопада...
Наче падаю в листя,
Їх готовий цілувати,
Як сестру обіймаючи і брата.
Ніби сам я такий самий листок,
Винесений з високого клена,
І лежу на рідній земліці — синок,
І на небо дивлюся здивовано.
І все життя постає переді мною
Димкою рожевою, хмарою дивовижною,
І поспішає вдалину по дорозі лісовій,
Де я бродив підлітком наївним.
Перелітні птахи летять,
Відзвінелі своє, відсвистели.
Скоро завірюхи мої печалі вгамують,
Скоро землю застелять хуртовини.

Все, що загибеллю загрожує,
Для серця смертного таїть
Невимовні насолоди —
Безсмертя, можливо, запорука!
І щасливий той, хто серед хвилювання
їх знаходити і знати міг.

Тобі не обов'язково пробачити сьогодні, ти просто пробач...

Я думаю про тебе так багато, що мені навіть дивно, звідки береться час на все інше. Це тому, що все інше це теж якимось чином ти.

Мов бутони на межі цвітіння...
Мов дихання нової весни...
Вони в тебе на долоні...
Вони — наших предків благословення...
Тільки б нам не шитися...
Цих зірочок на Землі.

У її очах — туга і безпритульність, у її очах — метання і різь, у її очах захмарно і каламутно, вона  тут, вона  вже тут.

Виткалося на озері червоне світло зорі.
На борі з дзвонами плачуть глухарі.
Плаче десь іволга, сховаючись у дупло.
Тільки мені не плачеться – на душі світло. Знаю, вийдеш надвечір за кільце доріг,
Сядемо в копиці свіжі під сусідній стог.
Зацілую доп'яна, зомну, як колір,
Хмільному від радості суду немає. Ти сама під пестощами скинеш шовк фати,
Віднесу я п'яну до ранку в кущі.
І нехай із дзвонами плачуть глухарі,
Є туга весела в лостях зорі.

Поезія – це розмова з тими, кого ви любите, тоді, коли це вже надто пізно.

Без тебе сьогоднішні почуття були лише уривками вчорашніх.

... Тарковський не раз наголошував, що витвір мистецтва — є таємниця і розчленовувати його, розглядати під мікроскопом — заняття невдячне: не можна зрозуміти, що таке час, розібравши годинник на гвинтики та болтики. Не можна зрозуміти, що таке музика, дивлячись на партитуру.